Читати книгу - "Дикі білі коні (скорочений варіант)"

— Задля дідньої землі я й душу Пекові оддав би-м…

І встидався слів, які не можна кидати на того, що в бору шумить, і заходився роздивлятись опухлу ногу. Боримисл довгим зором поглянув у бік сіверського володаря й зрозумів натяк, але голос його бринів так само чітко й твердо:

— Скільки лучників маєш?

— Усі носять луки.

— Даси мені тих, що без сулиць.

— Хіба з півтьми…

— На сьогодні стачить, — сказав Боримисл, а Лют Пугачич звелів чатовому коло намету скликати всіх трьох темних воєвод.

І коли велії боляри посходилися, Боримисл сам сказав їм:

— Найліпших лучників на добрих конях зведіть у берег.

Темні воєводи глянули на свого князя, та той заклопотано чистив патичком руків'я меча, й вони один за одним повиходили. Тільки тепер Лют Пугачич сказав до молодого древлянина:

— Ти мов уродився великокняжити.

Боримисл байдуже відповів:

— А ти вже підбивав мене колись виторгти меч із рук Ярополкових.

— Тоді ти єдиний здибив коня супроти персів! — підвищив голос Лют Пугачич. — Коли б се вчинив косоокий самоїд, я й його би підбивав!

Але Боримисл не давався втягти себе в нову сперечанку. Він сказав:

— Меч Юра Побідника, бойового кумира, належить руським князям, і тільки Велике віче старійших має волость, перебирати й передавати його з рук до рук.

— Чув я й те від старійших, — не попускав сіверський князь.

Боримислові закалатало в грудях, та він уже сказав своє останнє слово й не хотів підставляти вухо натякам. Був-бо певний, що сіверський князь думає про геть інше й зовсім не так, як мовить. І він сказав:

— Піду, княже. Досі вже ждуть мене лучники в тому вибалку.

Й, не чекаючи заперечень, вийшов. Лучників у березі назбиралося й справді тисяч зо п'ять. Боримисл розподілив їх двома походами, над одним став сам, а другому дав воєводою темного болярина Волода. Рать випнулася в дві довгі стрічки, Боримисл об'їхав уздовж своєї, навмання вказуючи шапкою то на одного, то на другого воя, й карий оселедець коси на з учора не голеному тім'ї впав йому на потилицю. Позначені вої виїхали на дві сулиці вперед.

— Скільки? — спитав князь у переднього.

Той заходився лічити й незабаром гукнув:

— Сто й семеро!

Боримисл одійшов на п'ятдесят конячих кроків, підняв угору смушеву гостроверху шапку, й усі здогадалися, що він хоче. Сто семеро воїв заходилися поквапом розперізувати з-під поясів тятиви. Коли лучник хоче, щоб тятива його завжди дзвеніла, він ніколи не полишить її на ніч просто неба, а найліпша схованка для тятиви — суха шпарка під поясом. Тепер вої напинали тятиви, не зсідаючи з коней: вушко на нижній ріг лука, тоді рука на верхній, ще один міцний і плавний рух, аж пальці лівої руки біліють од натуги, й друге вушко теж одяглося, й тятива задзвеніла.

— Пильнуй! — гукнув князь, і сто сім стріл лягло на тятиву; він підкинув шапку високо вгору, й повітря сповнилося свистом і зудом, і шапка засіпалась, мов у пропасниці, й упала в траву під саму воду річечки. Боримисл зострожив коня й ухопив шапку, повисши лівою рукою на сідлі. Вона була вся геть обтикана стрілами, й князь кинув її під ноги тому самому передньому.

Той лічив, розпутуючи жала з дорогого смушка, й лічив довго, бо деякі стріли протяли шапку до пір'їни, та й площики були з зазубринами, мов рибальські гачки. Вої тупцялися, тамуючи подих, нарешті той вигукнув:

— Сто й семеро!

Се було не тільки випробою, а й чимось важливішим для Боримисла, бо в улучності сіверських стрільців князь не сумнівався. Та стріл у шапці виявилося рівно сто сім і він полегшено зітхнув.

До спаленого степу обидва походи рухалися рівнобіжно, далі Боримисл, пояснивши свій задум темному воєводі Володові, спрямував свій похід краєм згарищ, а тому звелів їхати в живий степ. Зупинилися під обіди, й вої позсідали й поклали коней на землю. Піші вивідники незабаром повідомили, що вдалині закурілося. Боримисл вибравсь на пагорок і приклав руку до віч. Там, на обрії, було чорно й порожньо, як і тут, і лише низенька довга хмара свідчила про те, що перси вже проминають їх.

Так вони стояли до пізніх полуднів, аж поки з тієї присадкуватої чорної хмари вирізнилась маленька й ще чорніша. Великий загін персів ішов просто на них, і се було те, чого сподівався й хотів Боримисл. Та коли в хмарці стало видно коней і вершників, загін раптом звернув трохи ліворуч, і Боримисл аж усміхнувся:

— Ще ліпше…

Йому досі не доводилось бачити ворога, навіть, здалеки, й тепер ніздрі його хижо роздималися. Прихиливши голову, він поза пагорком побіг туди, де його вої стерегли покладених додолу коней. Усі дві з гаком тисячі сіверян перейнялися хвилюванням сього чужого, сусідського князя, за яким ішли вже місяць, ішли на віру, й самі до пуття не знаючи куди.

Та Боримисл одшукав у собі сили стриматися. Він знову збіг на пагір і висилив голову над гребенем. Перси гнали клусом, поспішаючи за далекий край випаленого степу. Їх було тисяч зо три або й чотири, кожен тримав за повід одного й двох коней, і Боримисл знав, що вони йдуть на пошуки харчу та корму.

— Припекло, — злораде мовив жупан Боримисл, бо все складалося так, як він хотів і передбачив. І коли останні перси проминули засідку й за ними знялася чорна їдуча курява, Боримисл підніс угору меч.

Соцькі воєводи засвистіли й загалалакали, вої почали швидко зводити залежаних коней, тварини ставали спершу на передні ноги, тогді враз підкидали круп і струшувались од сажі та попелу. Знялось іржання, перси вчули гамір по собі, й рябе вировисько їхньої кінноти заворушилося й стало.

Та Боримисл уже нісся на них, і двадцять п'ять сотень верхових сіверян з гиком і