чєво он", — ага, опирався, ще й, либонь, щось глузливе бовкнув, — пiдо-спiв зайчик, згребли потерпiлого на оберемок, давай, Боже, ноги! (i першої вашої ночi з тим чоловiком, коли вiн хвацько вженеться пiд "цеглину" i його перепинять менти — маленький i зiгнутий, у враз звислiй зужитим презервативом розхристанiй шкiрянцi, щось пояснюватиме їм надворi, розводячи руками, та хлопцi, та я ж що, я ж нiчого, — ти, посидiвши трошки в автi, рiшуче вiдчиниш дверцята, виступиш, зацокаєш пiд-борами по бруку, трусонеш куделею, перебравши на себе жадiбно засвiченi погляди вперезаних портупеями самцiв, засмiєшся, хоч прикурюй од такого висмiху: "Що сталося, хлопцi? Ми нiчого не порушили", — i за-мнеться ментрега, якось разом вiдрине, розвiється в повiтрi, ну гаразд уже, їдьте, та вважайте надалi, — а на ранок, впиваючись у тебе розiскреними очима, як лежатимеш на тапчанчику, напiвприкрита пледом, вiн прокаже, повiльно, з прицмоком розкуштовуючи торжествуючий усмiх: "А ти крута баба — зразу вискочила ментам морду бити… З тобою можна в развєдку йти", — i тебе затопить дiтвацькою повiнню гордощiв: нарештi, нарештi це помiчено — бо вiн сам iз тих, — наче вийшов на волю, по всiх цих роках, i ви зустрiлися, — бо бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм…). Страх уповзав знадвору крiзь стiни їдким протягом, а вдома було тепло, аж душно, юнацька депресiя, нi, неврастенiя, якiсь дурнi таблетки, вiчне "тридцять сiм i два", i плач кiль-канадцять разiв на добу, лiкарка велiла їй роздягатись, а татковi вийти — "Девочка уже большая", — її спантеличило, що татко, замiсть обстоювати свої права — це ж бо його дитину мали оглядати! — принижено чапав до виходу, збентежений i змалiлий, мов заскочений на гарячому (найцiкавiше, мiркує вона собi, що вiн же був красивий мужик, говiркий i дотепний, охочий до життя, i жiнкам подобався, i розпрекрасно знайшлось би де оскоромитись, що ж вiн цноту свою так тяжко берiг, як галицька стара панна, невже тому, що мама вийшла за нього — ще не реабiлiтованого, i вiн цiлий вiк внутрiшньо куливсь, боячись почути од неї вголос те, чим виїдав собi думки, — що занапастив їй життя, а зостатися сам, без неї — знов-таки, боявся?), — а судили його, цим разом, усього тiльки за тунеядство (всього тiльки добу протримавши в КПЗ), пiслали всього тiльки на стройку вахтером, вiн сидiв у заскленiй будцi, вiдчиняв браму перед самоскидами, а решту часу читав Бруно Шульца, про якого колись був замiрявся написати книжку, та так i не написав (мав добрий смак до лiтератури, лиш еротики не переносив на дух, як католицький цензор!), — його панiчний страх перед її невкоськуваним ростом — "ку-уди?!" — угнiжджував-ся в тiлi й помаленьку пiдпилював нутрощi тупою пилкою, але рак продiагностували аж тодi, коли й оперувати виявилось запiзно, цiла статева система була вражена, i простата, й сiм’яники (мама щодня терла моркву йому на сiк i чавила вручну, зiбгавши сiчку в марлевий вузлик, її пальцi колишньої гiтаристки набули невiдмивно-жовтяничного кольору й насилу розгиналися, а доцiк бiгав ночами до автомата на розi викликати "швидку", i коли мама, з бiлими од жаху очима, прийшовши раз iз лiкарнi, сповiстила їй дiагноз, який вiд татка вже належало укривати, то першим вiдрухом думки [котрого звiдтодi нiколи собi не простить!], бу-ло нещадне й зимне, як крiзь зцiпленi зуби: слава Богу!), — по сутi, то було не що як вiйна — вiйна, в якiй не може бути переможцiв, бо, вичерпавши всi засоби домогтися свого (придавити колiном, упхати в люлю, "вона в нас iще зовсiм дитина", хотiлося хлопчика, але нiчого, й дiвчинка вдалася на славу, от вона їм усiм за нас i покаже!), — мужчина вдається до останнього засобу — смертi, i це, нiкуди не дiнешся, переконує: ти наре-штi остаточно стаєш по його сторонi. I твоє отроцтво, якого, вiдхрещувалась, нiзащо не хотiла б iще раз пережити, наздоганяє тебе через двадцять рокiв, випускає з найглухiших пiдвальних закапелкiв твоєї iстоти сплакану й зацьковану дiвчинку-пiдлiтка, що заповняє тебе цiлком, i лунко, розкотисто регочеться: а що, втекла?…
Може, й справдi — раби не повиннi родити дiтей, питає вона себе, мляво втупившись у вiкно: вночi впав перший снiг, але тепер розтанув, i тiльки вiтровi шиби припаркованих уздовж хiдника авт бiлiють телячими лисинками. По хiднику пританцьовуючою ступою бреде негр у яро-червонiй куртцi й синiй бейсбольнiй кепцi, сховавши руки в кишенi: похолоднiшало. Бо що є рабство, як не iнфiкованiсть страхом, — вона пiдсовує пiд лiкоть розгорнутого блокнота, напiвсписаного такого гатунку афоризмами, вiд яких — нi тепло, нi холодно, як у пiдручнику з формальної логiки. Рабство є iнфiкованiсть страхом. А страх убиває любов. А без любовi — i дiти, i вiршi, й картини — все робиться вагiтне смертю. П’ять балiв, дєвушка. You have completed your research.
Ледi й джентльмени — нi, наразi тiльки ледi, точнiше, одна ледi: Донна зi схiдноєвропейських студiй, одна з небагатьох, iз ким ти за цей час заприязнилась, рослява напiвiрландка-напiвслов’янська мiшанка, досить приємне для ока поєднання: пшеничне волосся, теплi карi очi, високi вилицi, шкiра, притрушена дрiбною зерню ластовиння, як добре пропечена булочка кмином, — в унiверситетському буфетi, де ви умовилися на ланч, курити заборонено, i Донна, допивши з паперового кубка ту гарячу темно-буру рiдину, яку американцi чомусь називають кавою, тут-таки запихає в рота жуйку: сублiмацiя курива. Це ремигання в неї виглядає цiлком симпатично, може, тим, що Донна багато й щиро смiється, i вiд того враження, наче цiлий час розсмаковує щось смiшне. Дисертацiю вона пише про гендеризм у пост-комунiстичнiй полiтицi: її не на жарт цiкавить, чому в тiй полiтицi не було й нема жiнок, — запитання, що незмiнно заганяє тебе в глухий кут, скiльки б тобi його не ставили захiднi iнтелек-туали (блiн, ну звiдки менi знати?). Здається, Донна пiдозрює, що тут корiнь усiх наших проблем: як усi фе-мiнiстки, вона певна, що men are full of shit, iно дай їм волю — починаються вiйни, концтабори, голод, розруха, вiдключають гарячу воду й електроенергiю, а факультету знов урiзають кошти на цей рiк, i справа з її докторатом затягується. Отож твою iсторiю Донна бере — не те що до серця, а, здається, вiдразу собi до течки. Ледi й джентльмени, я продовжую.
Що— о?! -рвучко подається наперед Донна, аж її пшеничнi патлi, зметнувшись, спадають у глибокий вирiз светра.
Як?! — обурюється Донна, — як таке може бути? Як узагалi можна так
