Читати книгу - "Старо-світські батюшки та матушки"

class="p1">– Ти дурнісінько на мене сердишся. Я молода, люблю товариство,– без його мені важко: нудьга бере. Чом би пак нам не покликати на вечір богуславську аристократію: станового, його помічника з жінкою та з дочками, доктора; поклич лишень їх та найми трьох жидків музик. Я потанцюю, а ти подивишся... Добре я кажу?

– Добре. Треба покликати й батюшок сусід з матушками,– говорив Балабуха.

– Ет! Цих не проси! Я не люблю твоїх батюшок: вони прості, тільки мені поміст запаскудять чоботищами; не проси їх: я не люблю коло їх панькатись.

– Ну, ну, добре. Не буду їх просити,– говорив Балабуха.

– От за це ти в мене гарний! Знаєш що: як поїдем в Київ на ярмарок, накупи мені перснів. В мене мало перснів.

– Добре, добре, накуплю, хоч у тебе їх, здається, не мало.

Олеся насадила перснів на два пальці правої руки до самих кісточок і все поглядала, як вони блищать проти світла.

Богуславська повітова аристократія не довго ждала запросин: в неділю після служби божої вона вся зайшла просто з церкви до батюшки на чарку горілки. Олеся, не спитавши батюшки, запросила всіх до себе на вечір з жінками й дочками, бо її шовкова зелена сукня вже була готова.

Балабуха покликав трьох жидів музик. Наїхали гості. Приїхав становий – старий кавалер, прийшов доктор, приїхав помічник станового – старий поляк з жінкою й п'ятьма дочками, прийшов столоначальник з сім'єю; дрібні крючки з правленія, писарці з економії, зачувши скрипки, збіглися й без запросин. Олеся убралась в нову ясно-зелену шовкову сукню, понадівала усі персні й вийшла до гостей. Щоб не клопотатись вечерею, вона покликала бублейницю-міщанку, добру куховарку, і звеліла їй пекти й варити; сама вона навіть не заглянула в пекарню.

Гості збирались. Олеся походжала по світлиці з паничами й жартувала. Дами сиділи кругом стола й розмовляли самі між собою. Олеся присіла на одну хвилину коло їх і потім не промовила до їх ні одного слова: вона не любила дамського товариства.

Жидки заграли кадриль. Жартовливий становий попросив Олесю в танець. Олеся танцювала, як казали паничі, з усякими викрутасами, виставляючи напоказ пальці, обсаджені золотими перснями. Невесело, одначе, вона ходила в кадрилі: її думки літали коло Бонковського...

Коли це несподівано одчинились двері. В світлицю ввійшов Бонковський саме тоді, як Олеся танцювала кадриль. В дверях з'явилась його розкішна кучерява голова, широкі, міцні плечі, він на льоту поклонився Олесі, поздоровкався з Балабухою й присів коло його. Балабуха насупився й мовчав. Олеся кинула очима на рум'яне лице Бонковського й неначе почутила, що в неї виросли крила. її молоде лице розгорілось, очі заблищали; вона не знала, як ступити, як повернутись: то піднімала голову до стелі й закочувала очі під лоб, неначе лічила дошки на стелі, то ходила тихо, випрямивши стан, то зміняла позу й несподівано починала бігати, похиливши голову трошки вниз, неначе розрізувала головою густі хмари диму, то пустувала по-дитячій, втікала від свого кавалера, крутилась, вертілась, то часом, насупившись, не подавала кавалерові руки, неначе чогось сердилась, то знов піднімала очі вгору й помаленьку пливла, як лебідь по воді... її фантазія розорювалась. Перед нею розступались стіни, високо піднімалась стеля; вона бачила себе в здоровому високому залі серед здорових дзеркал, серед безлічі пар в розкішних уборах, облитих рожевим ясним світом. її очі шукали гарних, молодих кавалерів, чудових очей, гарячих рум'яних уст. Серце кидалось швидко в грудях, бажало щастя. Щось гаряче, солодке лилося до серця, просило якогось палкого, огняного щастя без міри, без кінця...

Дами переглядались, переморгувались і осміхались одна до одної. Кавалери вилися коло Олесі. Балабуха сидів з люлькою в зубах за стаканом пуншу й не зводив з Олесі очей; він забув навіть за Бонковського,– Олеся чарувала його ексцентричними позами, кокетством, танцями, пишанням.

«Тісно мені, душно мені тутечки; здається, летіла б під небо,– думала Олеся, розтанцювавшись під дві скрипки та флейту,– вилася б птицею в широкому просторі й кохала б, кохала б усім серцем, доки б сталося сили й палу».

Вже минула північ, а танці не переставали. Балабуха сів грати в карти з старими, а Олеся навіть не думала за вечерю, не думала за гостей і літала в мазурі з Бонковським, з писарями та офіціалістами. Вже сам Балабуха, добре виголодавшись, пішов у пекарню й звелів накривати столи.

– Ну що, Олесю, добре натанцювалась? – питав Балабуха, як гості пороз'їздились.

– Так натанцювалась, що й сон мене не бере: якби було літо, пішла б оце у садок, над Рось, та гуляла б до самого світа.

Олеся ще довго ходила по світлиці та літала десь далеко думками. Вже Балабуха спав та хріп на всю кімнату, а Олеся й не роздягалась: поглядала на себе в дзеркало, милувалась, як блищать в дзеркалі золоті персні на пальцях, як сяє ясно-зелена сукня, як чорніють брови на свіжому лобі; але сон несподівано впав на неї; очі злипались.

– Чи люблю я свого чоловіка щиро, гаряче? – питала сама в себе Олеся, роздягаючись.– Ні, люблю так собі, трошки; ледве-ледве люблю. Як би хотілось покохати щиро, гаряче, без кінця; покохати, хоч вмерти!..

VI

Минула зима. Настала тиха тепла весна. Прийшов Великдень. Першого дня по обіді трохи не вся вільшаницька громада зібралась на цвинтар на мед, що титар і братчики по старому звичаю наварили к празнику. Мед продавали в одній хаті, що стояла в кінці здорового цвинтаря і звалась школою. Та хата й справді була колись школою, але вже давно в тій хаті ніхто не вчився, й вона звалась школою по давній на Україні традиції. Чоловіки й молодиці обсіли кружками увесь цвинтар. Скрізь в середині кружків, на зеленій траві, видно було простелені рушнички або білі хустки. На рушниках стояли пляшки з медом, лежали крашанки, писанки, пироги, шматки пасок для закуски; подекуди біліла пляшка з горілкою. На цвинтарі стояв гомін, шум, якийсь клекіт, але не голосний, а задержаний, як подобало святому місцю. Чоловіки й молодиці христосались, обнімались та цілувались. Один кружок запрошував до себе близьких сусід та приятелів з других кружків. Усі частували одні других своїм медом, мінялись крашанками та писанками. А за цвинтарем на вигоні дівчата й хлопці вперше вийшли співати веснянок і грати в весняних іграшок. Дівчата вперше після довгого посту повбирались в квітки й стрічки, скільки в їх лежало в скринях, повдягались в ясні юбки та спідниці, в червоні чоботи. Зелений вигін неначе зацвів маківками та рожами. В одному місці