Читати книгу - "Корпорація ідіотів"

Це я тобі обіцяю, мерзотник ти й гад. Бо поводься чемно. Земля кругла, в цьому легко можна переконатися: той, за ким ти щосили женешся, щоб навішати йому пенделів, раптом опиняється за твоєю спиною, і вже тобі слід пришвидшити ходу, змитися від його влучних ніг.

Васятко завершує свою промову. Ніхто, крім нього, не говорив, а воду тим часом випито. «Щось у горлі деренчить, треба горло промочить». Яка була нарада — моноспектакль, блін. Васятко п’є воду, тоді каже: «Щоб ніхто потім не дорікав, бо не варто. До чого тут міліція, коли грім порося вбив». Це був жарт. Я це зрозумів, бо побачив, що Варвара сміється. Васятко на неї дивиться, як на королеву Шантеклера. Почуття, блін.

До Варвари схиляється банкір. «А що тут смішного?» — питає цей приємний хлопець. Вона повторює фразу Василя про порося та грім, не забуває й про міліцію, яка тут ні до чого. Банкір здвигає плечима: «А що тут смішного?» Варвара двома вказівними пальцями притискує собі рота, який мабуть, округлює в такий спосіб, витирає помаду, що збилась на краях вуст. Вона повертається до банкіра й каже: «Не смішно? Тоді, мабуть, у вас немає почуття гумору. Або моє почуття гумору занадто вишукане. Зрозуміло?» Браво, Варваро! Так його, так! Нічого подібного я ще не чув.

У власній приймальні я знаходжу Вікторію та Ігорка, вони вчитуються в доповідь про проблеми України з орієнтацію, яку я не переклав. У змучених алкоголем руках Ігоря тремтить маленький папірець «Іноземні інвестиції: проблеми, перешкоди, щось таке та ще щось таке». «О! Нарешті! — радіє мені Ігорко. — Що було корисного на нараді?» «Балаканина», — шаблонно відповідаю я. Ігорко впізнає власний штамп. «Це гівно нам на всіх розписано. Чого ти не попросив секретарку, щоб вона зробила копії та рознесла нам?» (Ха! Секретарки Немає — дев’ять). «Її десь немає, а я був на нараді», — кажу я Вікторії, котра примружилась, тому нагадує якогось хижака. Буде ще мене ця стриптизерка недороблена страхати.

«Краще скажіть мені, що малося на увазі під „щось таке“, я вже не говорю про „ще щось таке“. Ти ж у нас, дорогенька, експерт, знавець ідей Валерія Леонідовича, то поясни нам, що воно хоче. Може, знову простата?» Я злий. Ігорко кривить рота. Віка незворушна, поглядає на Ігорка. «Ага. Хлопчики попили вчора горілочки, так? Чоловіча дружба й усе таке інше? Ой, я не можу». Вона сидить на столі, ворушить ногами, і дивиться на нас, як на побитих собак. Дзвінок. «Станіславе?» Це — Степан. «Я можу до вас зайти, телефонував Валерій Леонідович, питається про якусь доповідь. Вам є що сказати з цього приводу?» Степан до всіх звертається на «ви». Про всяк випадок. Ми ж пам’ятаємо, що земля — кругла.

Він читає папірець хвилин п’ять. От він гальмуватий. Потім відкладає на край столу. «Так. Ясно. Про проблеми писатиме Станіслав, про перспективи, мабуть, Ігор. Тому робимо так. Про правове забезпечення писатиму я. А Вікторія буде писати про громадську думку. Він переписує назву собі в блокнотик. Хто, цікаво, його, такого розумника, вдарив дзьобом по голові, коли він зібрався фотографувати швейцарських повій? Неймовірно. „Чекай, то що буде „щось таке“, а що — „ще щось таке?““ „Потім підставимо. Головне, щоб було видно тіло. Вдягати будемо потім“. „Фельбанки з мене“, — каже Вікторія. „А з мене, як завжди, модні запозичення та тенденції“, — каже Ігорко. Вони говорять однією мовою. Я ж думаю, де поділося моє кляте воно. Поставило мене на випробувальний термін, а саме кудись утекло. А доглядати мене хто буде? Навіть на чортів не можна покластися. „Проблеми. Угу. Чудово“, — кажу я і йду до свого кабінету.

До кінця робочого дня займаюся перекладом. Я що, москалик? Наймався їм за таку мізерну заробітну платню гарувати тут зранку до вечора перекладачем? В України проблеми з орієнтацією, а в мене — з мовою Валерія. Не розумію, як може людина, котра все ж таки закінчила вуз, так висловлюватися? Я хочу кави, але секретарки немає. Може, надряпати про неї доповідну? На ім’я її недолугого дядечка. Ненавиджу всіх. Гуртом. Ненавиджу.

Входить Ігорко. „В’язнеш, братан? У великих і дуже великих проблемах малих і дуже малих іноземних інвестицій?“ „Я ще не брався до проблем іноземних інвестицій. Пишу тут про проблеми орієнтації України. Я що, взагалі, фахівець із проблем?“ „Та, ні, заспокойся. Ти — міжнародник. Крутелик! Ми це знаємо, ага. Але що це означає в наших умовах? Це означає постійно працювати перекладачем, а також писати лайно на загальні теми“. „Ти чого припхався? — огризаюсь я. — Не займай мене, Ігоре“. „У принципі я прийшов тобі допомогти. Тобі, жертві великого бізнесу та родинних інтересів“. Я напружуюся: „Давай. Спробуй“. Намагаюся відкинутися на спинку свого офісного стільця, та б’юся головою об стелаж. „Ти знаєш, я хочу, щоб ти на мене реагував трохи спокійніше. Всі ми в одному човні, і треба щоб хтось був капітаном. Відомо, що всі ми чекаємо на підвищення. Різке підвищення, інакше навіщо нам просирати тут свої молоді роки? Тепер — що нам треба? Цей човен довго не пливтиме, тому нам треба все встигнути зробити. Хто першим тікає з пошкодженого човна? Пацючки. І ми з тобою маємо обрати пацючків, зрозуміло? І я пропоную, щоб пацючками були Вікуся-ногуся та Степан-баран.

Як, нічого план?“ Він хоче, щоб я був спільником. „А потім?“ — питаюсь я. „Потім“ буде потім, якщо буде. Головне, щоб було, чи не так? Про „потім“ ми подумаємо завтра», — промовляє мудрий Ігорко, український Скарлет О’Хара.

«Ти знаєш щось про метод компіляції? Ним зазвичай користуються скороспечені кандидати наук». Ігорко підморгує. Мабуть, когось має на увазі. Я знаю про цей метод, я ж був студентом. «Тоді все просто. Залазиш на „Google“, що знає все про усіх. Задаєш слово для пошуку, от давай, друкуй: „іноземні інвестиції“. Так. Пішло діло. От бачиш, скільки представників людства цікавилося цією проблемою, ти тільки подиви! А скільки вони налабали. Скільки сторінок, скільки доповідей, скільки думок. Відкрий кілька з них та повитягуй свої проблеми. От і все». «Тут усі таке роблять?» «Як тобі сказати», — посміхається Ігорко. «Добре, з цим я впораюся. Що далі?» «А далі ще простіше. Віддаси секретарці». Це мені каже мій спільник