Читати книгу - "Голодна весна"

На похилих плечах діда висіли наперехрест дві полотняні торби – одна на лівому, друга на правому. А на грудях, через шию, дерев'яна ліра з коліщатком і клавішами. Він її, мабуть, так і носив, на грудях оберігаючи.

– Добрий вечір добрим людям у хату! – привітався дідок тоненьким голосом, зняв стару, вилинялу шапку-ушанку й тричі поклонився.

Це ж зробив і його поводир, дещо старший від мене хлопець, теж, як і дід, з двома торбинками через плечі, теж худий, аж синій, як і я.

Одягнуті обидва були в старі, на клоччі, піджаки, в полотняні штани, взуті в стоптані і латані-перелатані черевики.

– Мене звати Прокіп, – сказав далі дідок, – а його, – поторкав по плечу поводиря, – Сашко. Обидва ми сироти, ні в мене, ні в нього нікогісінько. Отож і поєднала нас доля.

– Проходьте, роздягайтеся, – запросив їх батько, – рідпочивайте. Находилися-бо за день, ноги болять. А са-звідки?

– З Малої Дівиці, сину, – відказав дідусь. – Сусіди, вважай, ваші. Але це тільки родом, а дім наш скрізь, між добрих людей. Де зупинимося, там і почуваємо себе як дома.

Дідок, схоже, був охочий поговорити, і по вечері, коли мати зварила в печі солоненької юшки з макухи та пригостила його з Сашком, між ним і батьком зав'язалася розмова, яку я слухав з великою цікавістю.

З неї я довідався про сумну, трагічну долю діда Прокопа. Осліп він рано, ще хлопцем, таким, як були ми з Сашком. Служив у багатого хазяїна в наймах, старший син якого вчився у Петрограді на лікаря. Приїхав той син улітку до батька на канікули й привіз із собою маленьку мавпочку. Вся сім'я хазяїна тішилася нею, сміялася з її витівок, а синок той, майбутній лікар, не спускав її з рук. Але треба було статися біді. Одного разу студент медицини міцно заснув у себе в кімнаті, а непосида-мавпочка вилізла у відчинене вікно й гайнула гуляти подвір'ям, де малий Прокіп чистив прив'язаних до воза коней, якими хазяїн збирався кудись їхати, і наказав, щоб вони аж виблискували. Чистив і не знав, яка біда його чекає, що той сонячний літній день стане для нього на все життя темною ніччю. Клята мавпочка, побачивши коней, підбігла нечутно до одного і вчепилась за кінчик розкішного хвоста. Кінь схарапудився, мавпочка впала, а він хвицьнув задніми ногами і влучив їй копитом якраз по голові. Мавпочка відлетіла від коня на кілька метрів і віддала Богові душу.

Першим прибіг на подвір'я хазяїн і, побачивши мертву мавпочку, накинувся з батогом на малого Прокопа. Бив люто, нещадно, аж шкіра лопалася на хлопцеві. А потім прибіг оскаженілий синок хазяїна, відняв Прокопа в батька, поставив хлопчика на ноги, заюшеного й закривавленого, і, поїдаючи його очима, запитав:

– Ти знаєш, що я тобі за мою мавпочку зроблю?

Прокіп, схлипуючи, похитав головою: ні, мовляв.

– Я тобі за неї виколю очі, – киплячи злобою, сказав студент-медик крізь зуби, тут же дістав з кишені якісь ніби пружинки з гострячками на кінці, одягнув на вказівний та середній пальці, й Прокіп не встиг опам'ятатися, збагнути сказаного хазяйським синком, як відчув гострий, пронизливий біль в очах, і для нього навіки потьмарився світ.

Моя мати від жаху сплеснула руками, з грудей у неї вирвалось: «Отакий варвар!», а мені стало не по собі, аж занудило під грудьми, обдало холодним потом. Я не міг повірити почутому. Та невже таке могло бути? Але ж переді мною сидів живий чоловік – дід Прокіп із сліпими очима й сам розповідав про себе.

– І що ж йому було за це? – запитав я діда Прокопа.

– А нічого, – відказав дід. – Він на другий же день поїхав собі в Петроград, а мені хазяїн сказав так: я повинен говорити всім, що впав на терен і сам собі виколов очі. За це він дасть мені багато грошей. Якщо ж скажу правду, мене уб'ють, а – батькові спалять хату.

Малий Прокіп з переляку погодився, і через тиждень хазяїн одвіз його додому, віддав батькові куций заробіток і поїхав. На тому все й скінчилось.

– І став я, сліпий, жити у батька, – повів далі розповідь дід Прокіп. – Але яке то життя, у темряві, у без-діллі. А жили ми бідно, дітей шестеро. Й попросився я в батька віддати мене до старців, навіщо я їм, зайвий рот. А я ходитиму з ними, завжди кусень хліба люди дадуть, і веселіше мені буде жити. Порадилися батько з матір'ю й погодились, а людям у селі мали сказати, що здали мене в якусь школу для сліпих. І пішов я з одним сліпим лірником у далекі краї веселити людей піснею, шукати собі розради.

– А батькам, як з дому йшли, не признались про очі? – поцікавилася мати.

– Ні, не признався, – мовив дід. – Побоявся. За них же, батьків, побоявся. Аж до революції Жовтневої в село не являвся. А коли прийшов уже сам з лірою та поводирем, довідався, що батько загинув на фронті в імперіалістичну, а невдовзі померла й мати. Брати й сестри порозходились із села хто куди. Так і залишився я сам-один, сиротою, так і ходив від села до села по всій Україні. Де тільки мене не було. І знову прикортіло у свої краї. Мабуть, кличе рідна земля.

– Ну, про смерть вам ще рано думати, – зауважив батько.

Дід Прокіп потрусив білою бородою.

– Ге-е, хто про неї, кістляву, думає. Це вона про нас так турбується, щоб ніхто не прожив довше свого строку. Хоч який там строк, – махнув він рукою. – Зараз стільки людей умирає без усякого строку. Голод усіх морить: старих, малих і молодих. Коли ж це таке було, за яких часів, щоб ми, старці, обійшли село і ніхто скоринки хліба не дав? Немає! Ось до чого Сталін людей довів! – сказав і насупив такі ж, як і борода, білі брови.

Мати злякано глянула на батька. Я теж. Що це він таке говорить, цей дід Прокіп? А як почує хто?

Помовчали. Потім батько кахикнув у кулак, немов у нього задерло в горлі, зауважив:

– Не треба так голосно, діду Прокопе.

– Хіба я голосно?