Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

Для характеристики настроїв, що запанували серед білих росіян, передаю уривок розмови члена російської комісії з «учоту воєнной добичі» відомого ученого Косинського з панотцем села С. недалеко від Умані. Переляканий бюрократ мало не потрапив у руки навий кінноти під Жашковом. Утікаючи, він одного дня зробив щось більше сімдесяти верст і забіг аж до села С. А найголовніше, що за ним ніхто не гнався! Косинський говорив панотцеві: «Скажіть, на милість Божу, чого вони хочуть, оці українці? Вони ж програли, ми їх перемогли. Так ні ж! Без бази, без уряду, і, мабуть, без усякої ідеї вони йдуть і ріжуть нас на своєму шляху… Яка упертість! Самі гинуть, але нас теж гублять. Вони ж фактично допомагають червоним, які українцям теж не друзі… Одним бажанням помети можу пояснити їх учинки. Хто вони такі: Тютюнник, Павленко та інші? Інтелігенти, люди, звірі?.. Краще було б у свій час миритися з ними».

Панотець запитав Косинського, чого б і справді не помирится їм з українцями.

«Знайдіть їх. Сьогодні під Жашковим, а завтра, може, під Полтавою або Кременчуком будуть ці пани. Вони ходять, як ураган!»

Якщо направду, то ми дуже помалу і часами по кілька днів стояли, відпочиваючи, на одному місці. Але на нас працювали повстанці і жах. Навіть таким поважним чоловіком, як пан Косинський, заволодів жах і гнав його на південь до моря. Ці люди воювали проти більшовиків за свої класові інтереси і, зустрівши в нас свого непримиренного національного ворога, ніяк не могли зрозуміти нашої психології.

Білі росіяни так швидко відійшли на південь, що поміж ними та червоними лишилася широченна смуга порожнього місця без будь-якої влади. Білі лаштували собі фронт на лінії Бірауля — Ольвіополь (Голта) — Знаменка, а червоні стояли на лінії Фастів — Козятин і не посувалися дальше в Україну, чекаючи, що воно виникне в нейтральній смузі. На території близько 200 верст ушир і до 350 у довжину існували тільки органи громадської самоохорони. Гроші у цій смузі ходили лише українські та золото. Верховною владою визнавався Український Уряд, але ніхто не знав, де він є. Як швидко йшла організація червоної російської влади в Україні, видно наприклад, з факту що в м. Гайсині і повіті вже 15 грудня 1919 року не було денікінської влади, а «ревком» почав функціонувати тільки 7 лютого 1920 року.

Утікаючи на південь, білі росіяни зганяли злість на найслабших. То були жиди. Містечка Ставище, Володарка, Тетіїв, П'тихатка, Тараща, Виноград, Монастирище, Цибулів, Соколівка і багато інших пережили масові погроми. Соколівка на наших очах згоріла дотла, підпалена офіцерським загоном росіян. Ум. Жашкові добровольці тільки почали погром, як їх заскочила кіннота Київської дивізії та знищила. Більшого морального розкладу від того, який був серед Добровольчо Армії в час її відвороту годі уявити. А ця ж армія на добру половину складалася з російської інтелігенції.

До 31 січня 1920 року Українська Армія пересунулася в район м. Умані. Користуючись відносним спокоєм, армія відпочивала у цьому районі майже два тижні. Сприятливі умови використано для широкої політичної роботи. Ще в районі м. Липівці на нарадах командуючих дивізіями я вносив пропозицію про потребу організувати друк листівок для широкої інформації серед населення. Окрім того, можна було приступити до видання хоча би й нерегулярної своєї армійської газети. Редакційна колегія мала би складатися з політичних референтів. Командуючі дивізіями визнавали рацію використання друкарського верстата в боротьбі проти ворогів, але ця справа дальше розмов не посунулася. Мені здається, що мої колеги просто «не хотіли вплутуватися у політику». У районі м. Умані вирішив приступати до своїх замірів на власну відповідальність.

Ще з Любара при київській дивізії перебувала редакція газети «Україна2. З З відповідними грошовими засобами редакцію вислано до Умані. Усього встигли випустити п'ять чисел газети загальною кількістю близько 20 тисяч примірників. Там же, в Умані видруковано листівки: «До інтелігенції України», «Селяни» і «Офщерамъ, козакамъ и солдатамъ Добровольче ской Армии».

Потреба таких листівок відчувалася досить гостро. Усі частини армії розповсюджували листівки між населенням і ворогами. Зміст листівок складався так, щоби вибити грунт з-під ворожої агітації, котру проводили білі і червоні росіяни. Усього в Умані видруковано листівок близько 200 тисяч примірників, їх передавали з рук у руки, їх діставали повстанчі організації і передруковували по всій Україні. Усе населеня України знало, що Українська Армія живе і бореться. Воно готувалося до нової боротьби з червоними росіянами. У той час вже видно, що білі росіяни доживають свої останні дні на Україні.

Незважаючи на те, що Денікін був нашим ворогом, було стидно за Європу, котра віддала білим авантурникам колосальні матеріальні засоби для того, щоби вони залишили їх частину нам, а частину червоним росіянам, котрі сунули з півночі.

Для білих росіян наша армія зробилася страшнішою, ніж для щура кіт. Ті самі одеські газети, що місяць тому говорили запамороченому «істінно руському чєловєку», що з Українською Армією покінчено, що вона вже не існує, тепер писали про нас надзвичайні речі. У нашій армії та її керівниках вони знаходили такі властивості, про які ми самі інколи й довідалися. На нас була вся надія чорно-білої галичі, що збиралася під прапором російської Добровольчої Армії! Після всіх похоронів, ліквідацій і «нє существует» бідний громадянин «Озброєнних сил Півдня Росії» читав: «Між нами і большевиками стала ніким ще не переможена, гарно вишколена і дисциплінована Українська Регулярна армія під командуванням Генерального Штабу генерал-лейтенанта Омеляновича-Павленка. Праворуч від цієї армії оперує Українська Повстанча Армія під командуванням «ліхого[11] кавалєріста» і знаменитого організатора «всячєскіх восстаній» полковника Тютюнника!» Проте Омелянович-Павленко ніколи не був з «генерального Штабу2, а я тільки під час визвольної війни навчився їздити кінно, а ранг мав чотаря.

За цією, такою грізною армією росіяни, як непорушною стіною, думали зробити реорганізацію недобитків своєї офіцерської армії і в «тєсном союзе с украінцамі» знову рушити на Москву.

Не відомо» на підставі яких даних вважали нові «українофіли», що ми так ні з того, ні з цього візьмемо та й підемо у «тесном союзє» з росіянами. Розстрілюючи наших полонених за «ізмєну атєчеству», усе ж таки в своїй масі росіяни ніяк не уявляли собі, що ми є непримиримими ворогами Росії, повна протилежність інтересів української нації