Читати книгу - "Степан Бандера: людина і міф"

спеціальну - унікальну - зброю: це було щось на зразок невеликого пістолета, але замість набою він був заряджений ампулою з синильною кислотою. Варто було натиснути на курок, направивши цівку в обличчя жертви, як ампула розбивалася, вміст випаровувався, і людина, вдихнувши цю пару, в ту ж мить падала мертвою без усяких ознак насильницької смерті. Саме так і сталося у випадку з Левом Ребетом: медична експертиза встановила параліч серця.

Реконструкція двоцівкового пістоля, з якого було вбито Степана Бандеру 15 жовтня 1959 року.

Але якщо Богдан Сташинський сподівався, що це перше й останнє таке його завдання, то він гірко помилився. Спочатку його, - тут найкраще б підійшло російське слово «обласкали», а потім… Потім сказали, шо він має їхати у той же Мюнхен, вистежити там чоловіка під іменем Степан ІІопель і ліквідувати його в такий же спосіб і такою ж зброєю, лише удосконаленою: вже з двома цівками… щоб без промаху.

Якщо вірити Сташинському, то друге вбивство психологічно далося йому важче, ніж перше. Тут виникає певний психологічний парадокс: прийнято вважати, що найважче щось вчинити вперше. Але доводиться повірити Богданові Сташинському на слово, що це друге вбивство він відтягував, як міг. То доповів своєму начальству, що Попель не буває ніколи один; то зламав ключі, які йому було дано, щоб відчинити двері під'їзду, де мешкав той Попель. Нарешті, одного разу застав свою жертву саму в дворі, міг вистрелити, але чомусь злякався, пішов геть, по дорозі вистрелив у землю, а потім викинув зброю в канал. Дещо з цих його показань отримало матеріальні підтвердження. Правда, зброю в каналі знайти не вдалося, але зламані борідки від ключа знайшли всередині замка, і пил, який їх покривав, свідчив, що вони там пролежали довгий час.

І все ж у Сташинського не було виходу: він мусив убити людину, яку він знав як Степана Попеля, і він убив.

Чи знав відразу Сташинський, кого він убив? Тут йому можна повірити, що не знав. Адже Сташинський народився і виріс на Галичині, де культ Степана Бандери був сильним. Цілком можливо, що в нього не піднялася б рука, якби він знав, з ким має справу. Інша річ - якийсь там Степан Попель. Але вже в найближчі дні вбивця дізнається справжнє ім'я своєї жертви. Ось як він розповів про це на суді: «Цілком випадково я побачив у кінохроніці картини з похорону Бандери. Тобто я властиво бачив лише одну картину: Бандера у відкритій труні і навколо нього люди. Коли я це побачив… мені здається, що хтось мене ударив по голові молотком. Це, може, не зовсім точно - я був страшенно переляканий. Це було вперше, що я так безпосередньо побачив наслідки свого вчинку. Я хотів би сказати, що про наслідки я власне знав і раніше, я знав шо люди помруть. Але це не те саме: знати про щось і дійсно бачити, Я був цілком приголомшений, коли вийшов з кіна».

Як могла скластися подальша доля Богдана Сташинського? Могла скластися, як у вбивці Коновальпя Павла Судоплатова. Але, видно, начальство не бачило в Сташинському тих якостей, які потрібні для роботи безпосередньо в адміністрації органів. Після цих двох успішних замахів могли Сташинського використовувати і далі в цьому напрямку. Самому Сташинському сказали, що тепер його хочуть використати для «мирної» праці: він буде так званим резидентом в якій-небудь європейській країні. Але ці два останні варіанти викликають великі сумніви. Чому? Та тому, що над резидентом завжди тяжіє загроза провалу. А де гарантія, що тоді Сташинський не «розколеться» і не видасть таємниці смерті Ребета і Бандери? Це ж буде ой-ой-ой який скандал на весь світ! Скорше всього, Сташинського просто ліквідували б, як уже небажаного свідка. Але поспішати з цим не було потреби, нікуди він не дінеться. Зрештою, про всяк випадок до нього приставили сторожу.

І тут трапилося те, що французи називають «шерше ля фам» - «шукайте жінку». Зрештою, її не довелося шукати, вона знайшлася сама. В Німеччині, - правда, в тій, що «наша», - Богдан Сташинський познайомився з Інгою Поль. І це було таке кохання, що безхарактерний, лякливий юнак зважився спротивитися своєму начальству і настоювати на тому, щоб одружитися лише з нею. Допомогла зустріч із самим головою КДБ Шелепіним, який милостиво дозволив цей шлюб (ах, як він потім, мабуть, проклинав себе за цей милосердний вчинок!). Отже, Богдан з Інгою одружуються, поселяються у Москві і начебто готуються до майбутньої роботи на Заході (вона вже знає таємницю свого чоловіка, правда, не повністю). Але Інга, хоч і з «нашої» Німеччини, ніколи не була настроєна прокомуністично, а життя у Москві ще більше відкриває їй очі на «комуністичний рай». (А що б вона побачила, якби поїхала з Москви бодай у Коломну чи Серпухов, вже не кажучи про колгоспну «дєрєвню»!). Отож Інга, може, не швидко, але успішно «перевербовує» свого чоловіка: якщо їх пошлють в якусь західну країну, вони там з'являться у відповідну установу і попросять політичного притулку (Інга ще нічого не знає про вбивство Ребета і Бандери). Але «якщо»! Отут вони переконуються, що їх дуже пильно стережуть, і виникає сумнів, чи взагалі їх збираються кудись посилати. На поміч приходить випадок, загалом трагічний, пов'язаний зі смертю, але, може, саме ця смерть врятувала життя Сташинському.

Інга завагітніла, поїхала до своїх батьків і там народила. Чоловіка, який хотів з такої нагоди поїхати до своєї дружини, з Москви не пустили. А через кілька місяців, 9 серпня 1961 р., Богдан Сташинський отримав від Інги таку телеграму: «Петро помер, прошу приїхати». Не пустити батька на похорон своєї дитини не могли навіть радянські спецоргани. Тим більше, Сташинський натякнув, що його дружина, яка уже багато знає, в стані нервового шоку може наробити дурниць. З ним погодилися, пустили в Дальгов (саме з цього міста була Інга), але оточили весь дім, де жили батьки Інги, пильною сторожею і тоді Богдан Сташинський з дружиною полишають свою дитину непохованою, беруть документи та гроші і непомітно (навчили на свою голову, як непомітно зникати!) вислизають із дому, ховаючись межи кущами і городами, відходять подалі, потім наймають машину, що відвозить їх до Берліна. Тоді ще можна було без особливих клопотів доїхати до Західного Берліна міським поїздом. Вже з наступного дня всяке сполучення між двома зонами Берліна було припинене.

А тепер повернемося до зали суду в Карлсруе, але не будемо переслуховувати ні промови прокурора, ні промови адвоката -