Читати книгу - "Фараон"

— Живи вічно, володарю наш… Світи нам, сонце Єгипту!..

Це безумство охопило незабаром і почет наступника трону: офіцери, воїни й веслярі, збившись у купу, вигукували один поперед одного, а Тутмос, забувши про царевича, заліз на високий ніс човна і мало не зірвався в воду.

Раптом на царському кораблі заграла сурма; за хвилину їй відповіла сурма на човні Рамзеса. Другий сигнал — і човен наступника трону причалив до корабля фараона.

Якийсь урядовець покликав Рамзеса. Поміж човнами перекинули кедровий місток з різьбленим поруччям, і царевич став перед батьком.

Зустріч з фараоном чи буря оглушливих вигуків так приголомшили Рамзеса, що він не міг вимовити й слова. Він упав до ніг батькові, а володар світу притис його до своїх божественних грудей.

За хвилину бічні стіни намету піднялися, і народ на обох берегах Нілу побачив свого володаря на троні і царевича, що стояв навколішках на верхній приступці, головою припавши до батькових грудей.

Залягла така тиша, що чути було шелестіння корогов на човнах. І раптом вибухнув шалений крик, ще гучніший, ніж хвилину тому. Це єгипетський народ вітав примирення батька з сином, вшановував теперішнього й вітав майбутнього володаря.

Якщо хто й розраховував на незгоду в священній родині фараона, то сьогодні він міг переконатися, що новий пагін царського роду міцно тримається на стовбурі.

Його святість мав дуже змарнілий вигляд. Ніжно привітавшись з сином, він звелів йому сісти біля трону й сказав:

— Душа моя поривалася до тебе, Рамзесе, тим палкіше, чим кращі вісті я про тебе чув. Тепер я бачу, що ти не лише юнак з левиним серцем, а й розважний муж, який може оцінити свої вчинки, вміє стримуватись і розуміє державні інтереси.

Схвильований царевич мовчав, цілуючи батькові ноги, а фараон мовив далі:

— Ти добре вчинив, зрікшись двох грецьких полків, бо тобі подобає командувати корпусом Менфі. Віднині ти його начальник.

— Батьку мій!.. — шепнув, тремтячи, царевич.

— До того ж у Нижньому Єгипті, що з трьох сторін відкритий для нападу ворогів, мені потрібен відважний і розумний муж, який бачив би все навколо, усе б зважив у серці своєму і швидко діяв би у вирішальну хвилину. Тому призначаю тебе своїм намісником у цій половині царства.

З очей Рамзесові бризнули гарячі сльози. Він прощався з своєю молодістю і радів владі, якої стільки років так палко жадала його душа.

— Я втомлений і хворий, — мовив фараон, — і якби не тривога за тебе, бо ти ще такий молодий, та за майбутнє держави, я б уже зараз просив вічно живих предків, щоб вони прийняли мене в своє лоно. Що не день стає мені важче, і віднині ти, Рамзесе, почнеш ділити зі мною тягар влади. Як квочка навчає своїх курчат визбирувати зернята й ховатися від шуліки, так і я передам тобі многотрудне вміння правити державою і стежити за підступами ворогів, щоб згодом ти впав на них, мов орел на полохливих куріпок!

Царський корабель з пишним почтом пристав до берега біля палацу. Змучений володар сів у ноші. В цю хвилину до наступника трону наблизився Гергор.

— Дозволь, найясніший царевичу, — сказав він, — щоб я був найпершим з тих, хто радіє з твого піднесення. Нехай тобі однаково щастить і керувати військом, і правити найважливішою провінцією держави на славу Єгипту!

Рамзес міцно потис йому руку.

— Це ти зробив, Гергоре? — спитав він тихо.

— Тобі це належало! — відповів міністр.

— Я вдячний тобі, і незабаром ти переконаєшся, що моя вдячність чогось варта.

— Ти вже нагородив мене, кажучи так, — відповів Гергор. Царевич хотів відійти, але Гергор спинив його.

— Одне словечко, — мовив він. — Попередь, царевичу, одну з твоїх жінок, Сару, щоб вона не співала релігійних пісень.

Рамзес здивовано глянув на нього, і міністр пояснив:

— Тоді, під час прогулянки по Нілу, ця дівчина співала наш найсвятіший гімн, що його можуть слухати тільки фараон і верховні жерці. Бідна дитина могла тяжко поплатитися за свій спів та незнання того, що співає.

— Виходить, вона вчинила блюзнірство? — спитав збентежений царевич.

— Мимоволі! — відповів верховний жрець. — На щастя, лише я чув цю пісню і гадаю, що між нею і нашим гімном подібність дуже незначна. Але нехай вона її більше ніколи не

співає.

— Ну і, крім того, Сара повинна очиститись, — мовив царевич. — Чи досить буде для чужоземки, коли вона пожертвує храмові Ісіди тридцять корів?

— Звичайно, хай жертвує, — відказав Гергор, трохи скривившись. — Боги не ображаються за дари…

— А ти, достойний міністре, — мовив Рамзес, — прийми від мене чудесний щит, який я успадкував від мого святого діда.

— Я?.. Щит Аменготепа?! — вигукнув схвильований Гергор. — Хіба я гідний?..

— Мудрістю ти рівний моєму дідові, а становищем — зрівняєшся.

Гергор мовчки низько вклонився. Цей золотий щит, оздоблений коштовними каменями, не тільки мав величезну вартість, але і вважався амулетом, бо був царським дарунком.

Та найбільшої ваги Гергор надавав Рамзесовим словам, що він, Гергор, своїм становищем зрівняється з Аменготепом. Адже той був царським тестем. Невже царевич вирішив одружитися з його, Гергора, донькою?..

Це була улюблена мрія міністра й цариці Нікотріс.

Треба, однак, визнати, що Рамзес, кажучи про майбутнє піднесення Гергора, зовсім не думав про одруження з його дочкою, а лише про надання Гергорові нових посад, яких чимало було в храмах та при дворі.

Розділ вісімнадцятий

Відколи Рамзес став намісником Нижнього Єгипту, почалося для нього невимовно тяжке життя, про яке він раніше навіть уяви не мав, хоч народився й виріс при царському дворі.

Його просто катували — і катами були ділки різних гатунків зі всіх прошарків суспільства.

Вже першого дня, побачивши юрбу людей, які, протискуючись вперед і штовхаючи одне одного, витоптували йому квітники, ламали дерева, навіть руйнували мур навколо садиби, царевич зажадав, щоб біля його будинку поставили варту. Але вже на третій день він змушений був утекти із свого дому до батькового палацу, куди через численну варту, а головне — через високі мури доступитися простим людям було нелегко.

За декаду, до від’їзду Рамзеса, перед очима його пройшли представники цілого Єгипту, якщо не всього тодішнього світу.

Насамперед пускали вельможних. Привітати царевича прийшли верховні жерці храмів, міністри, фінікійські, грецькі, єврейські, ассірійські, нубійські посли, що навіть їхніх убрань він потім не зміг згадати. Далі йшли номархи сусідніх номів, судді, писарі, старші офіцери корпусу Менфі та власники великих маєтків.

Ці люди не просили нічого, вони тільки висловлювали свою радість. Але царевич, слухаючи їх з ранку до полудня і