Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

їх сумлінніший і не такий ледачий автор просто викинув би на смітник. Я добре дослідив цей твір, коли буквально примусив — іншого слова й не добереш — Форда Медокса Форда надрукувати його в «Трансатлантік ревю» з продовженнями, хоча й знав, що журнал припинить своє існування раніше, ніж встигне завершити цю публікацію. А потім мені ще й довелося читати за міс Стайн журнальну коректуру, бо їй самій така робота не давала втіхи.

Ллє того холодного зимового дня, коли я пройшов повз комірчину консьєржки та через холодний двір і потрапив до тепло натопленої студії, все це було ще далеко. А того дня міс Стайн давала мені настанови із сексуальних питань. На той час ми вже дуже подобались одне одному, і я дійшов висновку, що в усьому тому, чого я не розумію, має бути свій сенс. Міс Стайн вважала, що в питаннях сексу я зовсім темний, і мушу визнати, що я таки мав певне упередження проти гомосексуалізму, бо знав лише про його найпримітивніші форми. Я добре знав, чому за тих часів, коли слово «вовк» мало інше жаргонне значення, ніж просто сексуальний маньяк, хлопцеві моїх літ доводилося носити при собі ніж і, опинившись у товаристві бродяг, при потребі вдаватися до нього. Я навчився чимало inaccrochable слів та висловів, коли жив у Канзас-Сіті, знав і звичаї, що панували тоді в різних районах цього міста, в Чікаго й на озерних пароплавах. Відповідаючи на запитання міс Стайн, я намагався пояснити їй, що коли ти, бувши зеленим хлопчиною, жив серед дорослих чоловіків, то мав завжди бути готовий убити котрогось із них і не сумніватися, що не схибиш, — і тоді до тебе ніхто не чіплявся. Слово «чіплявся» було цілком accrochable[13]. І коли ти був певен, що зможеш убити, інші одразу ж відчували це й давали тобі спокій; але треба було ще пильнувати, щоб тебе ні силою, ні хитрощами не загнали на слизьке. Я міг би пояснити це, вживши один з inaccrochable висловів, що їх не раз чув від «вовків» на озерних пароплавах, як от: «Кому добре на передку, а мені — на задку». Але в розмовах з міс Стайн я завжди зважував кожне слово, навіть коли досить було однієї простої фрази, щоб пояснити або точніше викласти суть якогось свого упередження.

— Воно то так, Хемінгуею, — сказала вона. — Але ж ви жили серед злочинців і розпусників.

Я не мав охоти сперечатися з нею, хоча й подумав, що жив я в такому світі, яким він був, і стикався в ньому з різними людьми, і намагався зрозуміти їх, хоч дехто мені не подобався, а декого я й досі згадував з ненавистю.

— А як назвати того літнього чоловіка з прекрасними манерами й гучним ім'ям, що навідував мене в італійському госпіталі й щоразу приносив пляшку то «марсали», то «кампарі»? — спитав я. — Він так бездоганно поводився, а потім одного дня я мусив попросити сестру більш ніколи не пускати його до мене в палату.

— То хворі люди, нездатні володіти собою, і їх можна тільки пожаліти.

— А такого-от я теж маю жаліти? — спитав я і назвав його ім'я, яке він сам так любить називати, що я вважаю за непотрібне наводити його й тут.

— Ні. Він зіпсута людина. Зіпсута й по-справжньому розпусна.

— Але ж його вважають добрим письменником.

— Це неправда, — сказала вона. — Він просто лицедій і псує людей задля власної втіхи, а до того ж прилучає їх до іншої мерзоти. Приміром, до наркотиків.

— А хіба той чоловік у Мілані, якого я маю пожаліти, не намагався зіпсувати мене?

— Не кажіть дурниць. Як він міг вас зіпсувати? Хіба можна зіпсувати пляшкою «марсали» такого, як ви, що п'є нерозведену горілку? Ні, то був просто жалюгідний старий чоловік, не владний над своїми вчинками. Він був хворий і не володів собою, отож ви мали б тільки пожаліти його.

— Тоді я й пожалів його, — сказав я. — Але водночас був дуже розчарований — адже він мав такі прекрасні манери.

Я відпив з чарки ще трохи eau-de-vie, знову пожалів того старого й подивився на голу дівчину з кошиком квітів, пензля Пікассо. Не я завів цю розмову, і вона, як на мене, ставала вже небезпечною. В розмовах з міс Стайн звичайно майже не було пауз, але тепер ми помовчали, а що вона явно хотіла сказати мені щось іще, то я знову налив собі чарку.

— Як по правді, то ви нічогісінько в цьому не тямите, Хемінгуею, — мовила вона. — Вам траплялись або злочинці, або хворі або ж розпусники. А суть у тому, що статеві стосунки між чоловіками бридкі й відворотні, і люди стають неприємні самі собі. Щоб забутися, вони п'ють, вживають наркотики, та все одно їм гидко і, хоч вони часто міняють партнерів, щасливі вони не бувають.

— Розумію.

— А от у жінок все зовсім інакше. Вони не роблять нічого огидного, нічого такого, що потім викликало б у них відразу, і зазнають справжньої втіхи, і можуть щасливо жити вдвох.

— Зрозуміло, — сказав я. — Ну, а як же щодо такої-от?

— Вона розпусна, — відказала міс Стайн. — Вона по-справжньому розпусна й через те може бути щаслива, тільки міняючи подруг. Вона псує людей.

— Розумію.

— Ви певні, що розумієте?

В ту пору мені треба було ще так багато зрозуміти, що я зрадів, коли розмова перейшла на щось інше. Люксембурзький сад був зачинений, отож я мусив пройти попід огорожею до вулиці Вожірар і обійти його з того боку. Було сумно, коли сад зачиняли й чіпляли на брами замки, і я засмучено брів кружною дорогою, замість того щоб перейти його навпростець і швидко дістатись додому, на вулицю Кардинала Лемуана. А як гарно розпочався день. Завтра мені треба буде добре попрацювати. Робота виліковує від чого завгодно, вважав я тоді, та й тепер так вважаю. І раптом я збагнув, що, на думку міс Стайн, мене належало вилікувати хіба що від молодості та від кохання до дружини. Отож, коли я дістався додому, на вулицю Кардинала Лемуана, і поділився з дружиною своїми новонабутими знаннями, мені вже анітрохи не було сумно. А вночі ми тішилися своїми власними знаннями — тими, що їх уже мали, і новими, нещодавно набутими в горах.

«Une Génération Perdue»[14]

Потроху я звик відвідувати вечорами помешкання на вулиці Флерюс, 27, — звик до його тепла, великих картин та розмов, що в ньому точилися. Часто я