Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

вибрали цей день. Але його дочка навіть не впустила мене досередини. Начебто її татові раптово зробилося дуже зле. Я сильно засмутилася. Вийшовши з їхнього будинку, я зненацька озирнулася. Щось у мені наче сказало: озирнися. Він прикипів до вікна й дивився мені услід. Жахлива гримаса болю, сльози в очах і дощові струмені на вікні. Через кілька годин у новинах повідомили про його смерть.

Я спитав, чи вона сфотографувала його в тому вікні. Вона мовчки видобула із сумки пачку знімків і швидко знайшла потрібний. Усе так і було. Включно зі струменями на шибах.

11

Навіщо тобі летіти вже завтра, спитала вона.

Я хотів до Челсі. Чи принаймні до Хульєти. Ми домовилися, що зустрінемось утрьох пізно ввечері. Я все одно не знав, як шукати той клуб у цьому п'ятимільйонному місті. Я відповів: «Не знаю. Мушу летіти. У мене квиток. І віза. Чомусь аж на 180 днів». «Це півроку. Це багато», — сказала Куньял. «Крім того, я закохався в одну жінку і дуже хочу до неї в Берлін, — знайшов я відмазу і тут-таки зрадів, що навіть не брешу. — Я слухаюся своєї пристрасті». «Але ж є й інші жінки», — запевнила вона.

З готелю ми поїхали однією таксівкою.

«Коли вийде твій альбом?» — запитав я, щоб відволікти її блудливу руку. «Який ще альбом?» — не зрозуміла вона. «З письменниками на цвинтарі», — сказав я. «Яка тобі різниця! — вибухнула вона. — Я не збираюся видавати ніяких альбомів!».

У клубі вона вгатила ще два келихи червоного. Мої подруги здавалися дещо заскоченими її бурхливою появою. Хульєта час від часу непомітно для Куньял корчила гримаси. Челсі виглядала неприступною і мовчала. «Ти повинен пожити в Мехіко, — взялася за своє Куньял десь посередині другого келиха. — Хоч би з півроку, 180 днів. Це найбільше місто світу, 25 мільйонів людей, ти уявляєш? У Мехіко навіть Маркес живе з усіма своїми дружинами й дітьми. Ти можеш побути в мене, а потім перейти до неї (вона вказала на Хульєту), а потім до цієї, бо ця тобі подобається найбільше (вона вказала на Челсі). Я не жадібна, можу з ними ділитися. Тиждень у мене, тиждень у неї. Потім знову в мене. Ми можемо кохатися всі разом. Вони знають, як я це вмію». «Вона сильно п'яна», — сказала Челсі. «Викликати для тебе таксі?» — спитала Хульєта. «Обійдуся без твоєї допомоги», — відрізала Куньял і, наштовхуючись на столи та стільці й потрясаючи патлами, ображено вийшла в ніч. Але спершу озирнулася на мене з дверей: «Завтра о дванадцятій я у тебе!».

І чорне поглинуло чорне. Аж тоді ми знову натанцювалися.

12

Наступного й останнього дня, близько полудня, я приречено чекав Куньял у фойє. Багаж я про всяк випадок уже тримав коло себе — і хай ця відьма везе мене просто з цвинтаря на летовище, хай дасть мені останнього копняка, щоб я востаннє злетів у повітря, а зі мною й сотні не винних ні в чому людей. Тобто в моєму випадку це буде не Ascención, a Asunción. І слушно.

Роман, у якому я був, здається, героєм, добігав кінця і завершувався подарунком останньої ночі на літеру Ч. Чого ще хотіти?

Я уявив, як через рік тут відбудеться черговий фестиваль, і вона знову з'явиться в цьому готелі, і показуватиме комусь іншому свої знімки, і тоді зненацька скаже: «Дивись, а оце Юрій, ти його не читав і не знаєш. Як мені з ним пощастило! Він загинув ще того ж дня, його літак упав у Мексиканську затоку, ти пам'ятаєш ту катастрофу 5 грудня. Як живого бачу його в цьому фойє. Він сидів отут, де ти».

З легкого заціпеніння мене вивів готельний хлопець. «Пане Ан..? — він силувався прочитати з папірця моє прізвище, але з цим, як завжди, нічого не виходило. — Пане…». Так, це я, звичайно. «По вас таксі на летовище», — ошелешив він. Я кинувся заперечувати: це неможливо, що я робитиму там стільки часу, якого біса таксі вже зараз. Хлопець уважно проглянув свої записи і, не впадаючи в екстаз, наполіг на сказаному: «По вас таксі. Ваш виліт о другій, пане. Ваш виліт перебронювали на раніший рейс».

О другій, о другій, о другій — не о четвертій! Усе ще не вірячи власному щастю, я кинувся з речами до машини. Озирнувшись на задньому сидінні, я побачив Куньял, яка саме заходила до фойє з інших дверей. «Якщо он та дама в чорному зараз поженеться за нами, не дайте їй нас наздогнати», — сказав я водієві. Не думаю, що він зрозумів. Хоч і відповів мені вузькою ацтецькою посмішкою.

Як ви здогадуєтеся, до Берліна я долетів.

ДЕНВЕР, 2000

Чого американські славісти того разу зібралися в Денвері, Колорадо, мені не скаже ніхто. З іншого боку, а чого б і не в Денвері? Вони вже бували на Флориді й на Гаваях, і на Алясці, здається, теж. У Техасі й Каліфорнії само собою. А Денвер — це так само атракція, півмільйонне поселення на самому краєчку велетенського плато поруч із першим поясом Скелястих гір. Тобто своїми західними околицями Денвер просто-таки впирається у гірську стіну. Якби Денвер заснували українці, то вони точно назвали б його Підгір'ям чи Підгорою. Але Денвер заснували два інші чинники: нестерпний потяг молодої американської нації на захід і золота лихоманка. Усе золото Заходу, якщо коротше.

І вони звели місто на висоті рівно однієї милі над рівнем моря. Не знаю, чи навмисне, чи так уже в них вийшло.

Усе це не має жодного стосунку до мого випадку.

У Денвер мене затягнув mmn3 — так я називаю всюди у цій книжці того, хто насправді зоветься Майклом. Ми прилетіли туди майже водночас із першим снігом. Скелясті гори дихали ясністю та холодом і притягували. mmn3 винайняв на летовищі авто, і ми всі дні розважалися звивистими дорогами, водоспадами та священними каменями індіанців арапаго. Ніщо не могло зупинити нас у цьому — навіть славістична конференція.

А проте у п'ятницю (чи в суботу?) ввечері ми вибралися в дещо більшому товаристві на джаз. Джаз — це музика для товстих, казав чомусь Горький. На мій погляд, це найвдаліше з усього, що він сказав. Хоч це очевидна дурниця і я не зовсім розумію, про що йому йшлося. Джаз — для товстих? А для худих тоді що? Калінка?

Джаз не народився в Денвері, це ясно. Але неясно, чому в такому разі з усіх можливих нічних розваг ми