Читати книгу - "Над прірвою у житі"

вона мені подякувала тощо. Таке вже миле, таке чемне дівча! Страх як люблю, коли поможеш отакому дівчатку прикрутити ковзана абощо, а воно тобі так мило, чемно: «Дякую!» Діти здебільш усі такі. Серйозно кажу. А ти не хочеш, питаю в малої, випити зі мною гарячого шоколаду або чогось такого? А вона: «Ні, дякую». Мене, каже, чекає подруга. Діти завжди чекають одне одного. Це мене просто вбиває.

Хоч була й неділя, і Фібі з класом, звичайно, нікуди не пішла, і хоч погода стояла вогка, паскудна, я все ж таки поплентався через увесь парк до Природничого музею. Я здогадався, це про нього казало оте дівча з ключем. Усю цю петрушку з відвідинами музею я знав напам’ять. Фібі ходила в ту саму школу, де вчивсь і я, коли був малий, і ми часто вибиралися до того музею. Наша училка, міс Еглетінджер, тягала нас туди мало не що клятої суботи. Іноді ми розглядали звірів, іноді всілякі там давні індіанські вироби: глиняний посуд, солом’яні кошики й іншу муру. Коли я згадую про це, на душі в мене стає тепло-тепло. Навіть тепер. Оглянувши вЬе це індіанське причандалля, ми, пам’ятаю, здебільшого йшли до великої аудиторії дивитися кіно. Про Колумба. Щоразу нам крутили фільм про те, як Колумб відкрив Америку, і як він мучився, поки каналія Фердінанд з Ізабеллою дали йому гроші на кораблі, і як потім матроси влаштували йому бунт і т. ін. Той Колумб нікого з нас особливо й не цікавив, але ми щоразу набирали з собою цукерок, гумової жуйки і т. ін., і в аудиторії завжди приємно пахло. Пахло так, мовби надворі дощ, — навіть коли дощу й не було, — а ти сидиш у єдиному на цілому світі сухому, затишному, приємному куточку. Я страшенно любив той дурнячий музей. Пригадую, щоб потрапити до аудиторії, треба було пройти через індіанський відділ. То була довжелезна-довжелезна зала, і розмовляти там дозволяли тільки пошепки. Попереду йшла вчителька, а за нею весь клас. Ми ставали по двоє, кожне мало свою пару. Зі мною майже щоразу йшла одна дівчина, Гертруда Левіна. Вона дуже любила ходити за руку, а долоня в неї завжди була липка або спітніла і т. ін. Підлога там скрізь кам’яна, і коли хто-небудь приносив у жмені камінці й випускав їх, вони, мов скажені, розскакувалися по підлозі і здіймалася жахлива тріскотнеча, а училка спиняла весь клас і верталася назад подивитись, що там у біса сталося. Але вона ніколи не гнівалась, міс Еглетінджер. Далі ми поминали отой довжелезний-довжелезний індіанський військовий човен — такий завдовжки, як три кадилаки разом. У човні було десятків зо два індіанців — одні сиділи на веслах, інші просто стояли й на всі боки дивилися, і обличчя в усіх розмальовані, як на війну. А на кормі сидів страшезний чоловік у масці — їхній чаклун. У мене від його вигляду мурашки за спиною бігали, але він однаково мені подобався. І ще одне: коли хто-небудь з нас торкався рукою весла або ще чогось, черговий у залі відразу казав: «Діти, нічого не чіпайте!» Але голос у нього був дуже приязний, не те що в якого-небудь проклятого полісмена. Потім ми йшли повз таку величезну скляну вітрину, в ній сиділи індіанці й терли паличку об паличку— добували вогонь, а одна жінка ткала килим. Та жінка, що ткала килим, нахилилась, і в неї виглядали груди. Ми всі щоразу довго роздивлялись її, навіть дівчата — вони були ще малі й ніяких грудей, як і ми, хлопці, не мали. А перед самими дверима до аудиторії ми проходили повз ескімоса. Він сидів на озері над ополонкою і вудив рибу. Біля ополонки лежали дві рибини, які він уже піймав. Слухайте, в тому музеї вітрин було навалом. А на другому поверсі їх стояло ще більше. Там у них і олень пив із ямки воду, і птахи летіли на зиму у вирій. Передні птахи — ті, що ближче до нас, — були опудала й висіли на дротинках, а задні — просто намальовані на стіні, однак складалося враження, ніби всі вони насправжки летять у вирій, а як задереш голову й подивишся на них знизу, то здавалося, ніби вони аж поспішають у вирій. Але найдужче мені подобалося в тому музеї ось що: там усе завжди лишалося на своєму місці. Ніщо там не змінювалося. Приходь туди хоч сто тисяч разів, а ескімос так само вудить рибу й дві рибини вже піймав, птахи так само летять у вирій, олень так само п’є з ямки воду, і роги в нього такі самі гарні, а ноги такі самі тонкі, й та сама індіанка з голими грудьми тче той самий килим… Ніщо не змінювалось. Змінювався тільки ти сам. Не те що з кожним разом робився багато старшим абощо. Я маю на увазі зовсім не це. Просто ти ставав інший, і край. Скажімо, ти вже не в куртці, а в пальті. Або твоя пара, з якою ти йшов на екскурсію минулого разу, захворіла на скарлатину, і тепер поруч хтось інший. Або замість міс Еглетінджер клас привела до музею інша вчителька. Або ти саме почув, як батько з матір’ю страшенно сварились у ванній. Чи побачив на вулиці калюжу, а в ній усіма барвами веселки вигравала масна пляма. Одне слово, ти в чому-небудь уже не той — я тільки не вмію пояснити, що я маю на увазі. А якби й умів, то навряд чи захотів би це робити.

Дорогою я дістав з кишені свою червону мисливську шапку й надів її. Я знав, що ніхто із знайомих мені не трапиться, а погода була дуже вогка. Я все йшов, ішов і думав про те, що каналія Фібі ходить по суботах до того самого музею, до якого колись ходив і я. Думав, як вона дивиться на те саме, на що дивився я, і як щоразу стає іншою. Ці думки не те що пригнічували мене ще дужче, але й настрою не підносили. Деякі речі в житті мають лишатися такі, як є. От поставити б їх у засклену вітрину, і хай там стоять! Так не можна, я знаю, але саме це й погано. Одне слово, ось про що я міркував, коли йшов через парк.

Біля дитячого майданчика я став і задивився на двійко малюків, які гойдалися на гойдалці. Один був товстенький, і я взявся рукою за другий кінець дошки, де сидів худенький, щоб, так би