Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Невипадково «батьками» і вчителями М. Вілінської після Т. Шевченка та П. Куліша стали російські народники — Д. Писарєв, М. Добролюбов. Розвінчуючи російське народництво в українському літературознавстві, С. Павличко не врахувала, що це розвінчання потрібно починати з психологічного аналізу творчості Марка Вовчка та її суспільного впливу. Адже власне садомазохістською інфекцією російського народництва буде заражена й українська література, яка розвивалася в тіні російської культури.

Імітація Марка Вовчка вперше була розвінчана у зв’язку з її перекладацькою діяльністю. Історія з перекладом казок Г. Андерсена виявить на тлі характерної для М. Маркович недбалості і маскування акторський обман[369] (перекладами займалася А. Малишева, а вона лише редагувала їх, видаючи за свої). Найзлобніші слова адресуватимуть Марку Вовчку, як констатуватиме Б. Лобач-Жученко, її російські «сестри по перу» — Н. Тучкова-Огарьова, К. Юнге, Н. Шалікова, Т. Пассек[370]. Усе це вплине на рецепцію Марка Вовчка в Україні, спричинить її сімейне усамітнення. П. Куліш звернеться до історика української літератури Е. Огоновського з проханням, щоб він включив в «Історію літератури руської», яка публікувалася у львівському журналі «Зоря» на початку 90-х років XIX ст., факт про те, що оповідання Марка Вовчка написані у співавторстві з Марковичем. Однак це «викриття» звучало скоріше емоційно, ніж аналітично. Коли Куліш просив Огоновського, щоб в історії української літератури «Народні оповідання» були подані як спільне надбання Марка Вовчка й О. Марковича, російська преса звернулася до Марка Вовчка з пропозицією розкрити таємницю творчості маловідомою їй українською мовою, тобто викрити Куліша, від чого вона відмовилася. Наприкінці життя Марії Лобач її псевдонім «Марко Вовчок» здавався страхітливим прізвиськом, про що свідчить відповідь сину, який намагався повернути свою матір до творчості, знову стати Марком Вовчком: «Лист твій поглибив похмурий стан мого духу, тобто власне не лист, а пропозиція поставити замість імені доктора — Марко Вовчок. Скажу тобі, що більшої образи і прикрості мені неможливо зробити, як витягаючи знову на світ це ненависне мені прізвисько. Я ніби знову переживаю всю гидоту, всі пережиті страждання, коли зустрічаю випадково де-небудь це прізвисько. Так, запам’ятай це: неможливо мені зробити більших образ і прикрості, ніж, сприяючи тим чи іншим шляхом, вивести знову це прізвисько, примусити його повторювати — з хвалою чи лайкою — все одно. Якщо я коли-небудь стала би працювати по-колишньому, то лише незалежно від колишнього прізвиська»[371]. Закономірно, що Марія Лобач у своєму українському минулому переживала неусвідомлену ганьбу за фальшиву гру. Намагання В. Агеєвої розвінчати на цьому факті П. Куліша, який нібито нагородив М. Вілінську невідповідною до її сутності «вовчою» семантикою, є тенденційно феміністичним[372].

NB

У СТВОРЕННІ проблемної психоісторії української літератури важливо виявити нерозпізнану раніше імітацію народництва, що постає у творчості Марка Вовчка під впливом епохи романтизму як типово чоловічого дискурсу. Імітація Марка Вовчка формується на основі садомазохістської ерогенності, обумовленої перевагою інстинкту смерті над інстинктом життя у материнському коді (психотип «Проститутки»). На відміну від імперської імітації національна жіноча творчість передбачає перевагу інстинкту життя і психотип «Матері».

«БАТЬКІВСЬКІ» інтроекції Марка Вовчка ведуть її в три літератури, де жадібність імперської жінки проявляє себе через імітацію різнонаціональної чоловічої творчості.

УКРАЇНСЬКІ письменники спроектували в образ Марка Вовчка романтичну репараційну потребу як любовну потребу чоловічо-жіночої єдності, що мала забезпечити українській літературі вихід у європейський світ. Однак ця українська проекція була романтичною ілюзією. У дзеркалі любовних історій Марка Вовчка проявилася характерна особливість українського чоловічого характеру через недостачу маскулінності: мужність тут досягається єдиним — духовним (любовним) шляхом.

ОПОВІДНА манера Марка Вовчка приховує російські садомазохістські моделі стосунків між чоловіком і жінкою, обернені в українську форму усного мовлення, яке вона імітує. Тому в психоісторії української літератури Марко Вовчок фігурує як російський варіант мадам Боварі, або як талановита імітаторка з яскраво вираженим ерогенним садомазохізмом.

У ДВАДЦЯТОМУ столітті постмодерністська стратегія жіночого письма повторила головні імітаційні ходи, наявні у житті і творчості Марка Вовчка. Її феномен допомагає зрозуміти не лише чужорідне жіноче письмо в психоісторії української літератури XIX ст. (розрізнення його стане відчутним з появою Лесі Українки), але й російсько-імперське несвідоме, що надихає епоху постмодернізму: садомазохістська чуттєвість, пов’язуючись з елементами маскування, акторства, не знаючи сталої любовної ідентифікації, несе для романтичних мазохістів спокусливу ілюзію життя на основі невичерпної естетизації гри.

2.4. Пошуки втраченого коду мужності в українській класиці

На відміну від українського романтизму, який активізував несвідомий потяг до материнського тіла та кастраційні фантазії, спрямовані проти імперського батьківського деспотизму, український реалізм, проявляючи цю несвідому образність, зайнявся аналізом національних едіпових конфліктів.

Подаючи глобальні едіпові конфлікти на основі прадавнього філогенезу, З. Фройд аналізував вождя первісної орди як її праотця. У первісній орді, що поставала на природній (інстинктивній) основі, вся влада належала жорстокому і ревнивому батьку-деспоту, сексуальній силі якого заздрять сини, але зі страху перед його могутністю підкоряються. У первісній орді суперництво відбувається на сексуальній основі: сильний батько пригнічує сексуальні потяги інфантильних синів, а сильних мужчин-конкурентів виганяє з орди. На певному етапі розвитку сини не витримують батьківської тиранії, об’єднуються і вбивають деспотичного праотця. Батьковбивство, на думку Фройда, стає основою виникнення культури, релігії, моралі, оскільки після вбивства батька-деспота виникає реальна потреба в об’єднувальній силі. Мертвий батько стає сильнішим за живого, виконуючи роль символічного Отця з потойбічного світу. Об’єднувальна семантика Бога-отця зумовлює патріархальну структуру суспільства: національний патріархат символічно відтворює первісну родину, але на вищому рівні розвитку, повертаючи праотцю його духовну могутність. Релігійно-міфологічні побудови образу Бога-отця закладають основу монотеїстичної релігії. Монотеїзм впливає на формування мужності національного характеру. Адже усунення праотця веде до посилення ролі матері, об’єднувальна сила якої не може виконати місію змужніння роду, що врешті знесилює національний характер і обумовлює його колонізацію. Зміцнення або ослаблення батьківського авторитету в національній сім’ї щоразу символічно поновлює або ліквідовує монотеїстичну традицію.

На основі первісної структури «вождь — орда» Фройд аналізує також сучасну масову психологію, порівнюючи її з воскреслою первісною ордою: емоційне згуртування «синів-братів» в суспільстві протистоїть самотності «батька-вождя», адже вождь має стати могутньою надлюдиною, яка втілюватиме потужну батьківську силу волі й витримуватиме таку непосильну для звичайної людини ношу, як самотність і відокремленість від усіх. Пригнічуючи сексуальні потяги «синів», «батько» формує у них масову психологію, що повертає їх в «орду» і не дає змоги виокремитися за зразком праотця. Неусвідомленою основою об’єднання первісної масової психології стає сексуальна потужність «вождя», що й робить його єдиним ідеалом масової свідомості, адже в індивідуальній психології архетипний праотець втілює ідеал-Я або Над-Я. Оскільки