Читати книгу - "Механічний апельсин"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Боже ж ти мій! Та це ж Алекс! Давненько не бачились, кентику. Як тобі ведеться?
Я був геть приголомшений. Уніформа і шлем не давали розгледіти як слід того, хто говорив, але його ліцо й голос здалися мені знайомими. Я глипнув на другого — бєзумноє ліцо, посмішка до самих вух. Тут не було ніяких сумнівів. Ще дужче ошелешений, я знову перевів погляд на того, що божився. Так, це був гладкий Баржа, мій давній ворог. А другий, певна річ, — Дим, колись мій кентик і ворог смердючого цапа Баржі, а тепер — фараон, в уніформі й шлємє, з нагаєм, щоб наводити порядок.
— Та ні, не може бути, — пробелькотів я.
— Здивований, еге ж? — і Дим видав добре мені знайоме «У-ха-ха!»
— Це неможливо, — сказав я. — Цього не може бути. Я не вірю.
— Але ж ти на власні глаза бачиш, — ошкірився Баржа. — Ніяких трюків, ніякого чародійства, кентику. Звичайна робота для двох хлопців, що вийшли із шкільного віку. Поліція.
— Та ви ще зелені, — заперечив я. — Надто зелені. Таких малолєток, як ви, ніхто не міг зробити рожамі.
— Були зелені, — кинув Дим-полісмен. Я цього ніяк не міг утямити, братики, не міг, і край. — Були, юний кентику. І ти був зелений, власне, найзеленіший, А тепер ось ми які.
— Все одно не вірю, — не вгавав я.
Тобі Баржа, тобто Баржа-рожа, чого я ніяк не міг сприйняти, звернувся до того юного фараона, котрий тримав мене і котрого я не знав:
— Гадаю, Рексе, краще буде вдатися до негайного покарання. Хлопці — це хлопці, як завжди. Не варто розводити формальності у відділку. Цей просто знову взявся за своє. Ти його, звісно, не можеш пам’ятати, а от ми пам’ятаємо. Він напав на цих старих беззахисних дідків, і вони дали йому належного відкоша. Ім’ям держави ми мусимо сказати й своє слово.
— Що все це означає? — запитав я, не вірячи своїм вухам. — Вони самі накинулися на мене, братики. Ви ж бо не на їхньому боці, такого просто не може бути. Чуєш, Диме? Це ж був той старпьор, над яким ми колись познущались, а тепер він вирішив нємножко помститися, хоч минуло стільки часу.
— Так, часу минуло багато, — погодився Дим. — Я вже тих днів добре й не пам’ятаю, і не називай мене більше Димом. Кажи полісмен».
— Досить спогадів! — кинув Баржа. Він був тепер не такий гладкий, як колись. — Неслухняних мальчіков, охочих різатися брітвой, треба приструнювати.
Вони скрутили мене й витягли з біблії. На вулиці чекала поліційна машина, і той, котрого звали Рексом, сів за кермо. Мене запіхнулі в машину, а я ніяк не міг позбутися відчуття, що все це жарт. Мені здавалося, ніби Дим ось-ось скине з голівера свій шлем і вигукне: «У-ха-ха!» Одначе шлем він не скидав. Намагаючись перебороти страх у душі, я поцікавився:
— А Піт, що сталося з Пітом? Джорджі скінчив так трагічно… Я про нього чув.
— Піт? Атож, Піт… — проказав Дим. — Здається, я пригадую таке ім’я. Я помітив, що ми виїздимо за місто, й запитав:
— Куди це ми?
Баржа — він сидів на передньому сидінні — обернувся й пояснив:
— Ще видно, тому поїдемо за місто. Там хоч по-зимовому й голо, зате безлюдно і затишно. Людям у місті навряд чи варто дивитись на наші негайні покарання. Наводити порядок на вулицях доводиться не завжди. — І знову повернувся до мене спиною.
— Чуєш, — покликав я його, — я чогось нічого не второпаю. Те, що було, давно загуло. За колишні свої вчинки я відбув покарання. Мене вилікували.
— Про це нам читали, — підтвердив Дим. — Старший офіцер усе нам прочитав. Він сказав, що це дуже гарний метод.
— Читав тобі? — перепитав я трохи зневажливо. — Невже ти й досі такий «димний», що не вмієш сам прочитати, братухо?
— Е ні, — лагідно й співчутливо протяг Дим. — Не кажи так більше. Досить, кентику!
Він щосили долбанул мене в рило, і з мого роз’юшеного носа відразу зацебеніла кров.
— Мене завжди оточували зрадники, — гірко промовив я, втираючи ладонью кров. — Я приречений на самко-мотність.
— Отут, — сказав Баржа. — Це те, що треба.
Ми зупинилися за містом. Довкола стояли голі дерева, деякі з них порипували під вітром, а здалеку долинало жужжаніє якоїсь сільськогосподарської машини. Вже сутеніло, була якраз середина зими. Навколо ані людей тобі, ані тварин. Лише ми вчотирьох.
— Вилазь, Алексе! — наказав Дим. — Зараз, хлопчику, дістанеш своє малєнькоє наказаніє.
Весь той час, поки вони вправлялися, водій сидів у машині за кермом, курив труїлку й почитував книжечку. Він увімкнув світло в салоні, щоб було краще видно. І зовсім не зважав на те, що витворялі Баржа й Дим з вашим скромним оповідачем. Не стану переказувати, що саме вони витворялі, — крізь жужжаніє сільгоспмашини та порипування голих дерев чулося лише зітхання та глухі удари. В освітленій машині водій незворушно гортав книжку, пускаючи хмарки тютюнового диму. А мене, братики, тим часом лупцювали. Нарешті Баржа чи, може, Дим — не скажу напевне, хто саме, — кинув:
— Мені здається, кентику, досить. А ти як гадаєш?
Наостанку кожен із них долбанул мене в ліцо, я зваливсь і простягся на обмерзлій траві. Було холодно, але я цього не відчував. А вони обтрусили ладоні, натягли шлеми та мундири, що їх перед тим поскидали, й повернулися до машини.
— Побачимось іншим разом, Алексе! — гукнув Баржа, а Дим лише по-блазенському заухахакав. Водій дочитав сторінку, відклав книжку, ввімкнув мотор, і вони рушили в бік міста, помахавши мені на прощання, — колишній мій кентик і колишній ворог. А я так само лежав — знеможений, виснажений.
Отже, не встиг я вийти з ув’язнення, як мене страшенно побили. А тут ще й полив крижаний дощ. І не видно було ні людей, ні світла в будинках. Куди мені йти, безпритульному, із самими дрібняками в карманах? Я заридав: «Ой-ой-ой! А тоді підвівся й пішов.
4
Дім, дім, дім… Я мріяв про дім, братики, і справді йшов до дому, цебто до «Оселі». В темряві я збився з дороги й рушив не в бік міста, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Механічний апельсин», після закриття браузера.