Читати книгу - "Сутінки"

— Гаразд, — Анжела зорієнтувалася хутчіше за Джесику. — Побачимося завтра, Белло… Едварде, — схопила вона Джесику за руку і потягнула до машини, припаркованої, як я бачила, оддалік, на Першій вулиці. Коли вони сіли всередину, Джес обернулася і помахала мені, явно згораючи від цікавості. Я також помахала їй і дочекалася, поки вони рушать, перш ніж заговорила до Едварда.

— Я не хочу їсти, чесно, — повторила я, пильно вивчаючи його обличчя. Згорнена книга, нічого не прочитаєш.

— Не сміши мене.

Він підійшов до дверей ресторану і відчинив їх із впертим виглядом. Звичайно, подальша дискусія не мала сенсу. Зітхнувши, я зайшла всередину.

Ресторан був напівпорожнім — зараз у Порт-Анджелесі не сезон. Власниця виявилася дамою; я зауважила, як вона оцінювально поглянула на Едварда, привітавши його тепліше, ніж звичайного відвідувача. Я здивовано відмітила про себе, що це мене зачепило. Вона сантиметрів на десять вища за мене, фарбована блондинка.

— Нам потрібен столик на двох, — Едвардів голос звучав спокусливо — байдуже, хотів він цього чи ні. Я побачила, як вона стрельнула на мене очима, одразу відвівши погляд, задоволена моєю пересічністю і тим, як дбайливо Едвард зберігає між нами дистанцію. Вона провела нас до розрахованого на чотирьох великого столика в центрі зали, де сиділо найбільше людей. Я збиралася сідати, але Едвард похитав головою.

— Можливо, ви запропонуєте нам щось затишніше? — тихо попросив він. Я не впевнена, схоже, він непомітно дав господиці на чай. Раніше я хіба що в старих фільмах бачила, як хтось відмовляється від столика.

— Певна річ, — вона, здається, здивувалася не менше, але повернулася і повела нас повз перегородку до маленького кільця із кабінок. Всі були вільні. — Як вам тут?

— Ідеально, — спалах білосніжної усмішки моментально спантеличив жінку.

— Е-е-е, — похитала вона головою, кліпаючи очима. — Офіціант зараз підійде, — і невпевненим кроком залишила нас.

— Ти не повинен так чинити з людьми, — розкритикувала я його. — Це нечесно.

— Чинити як?

— Засліплювати їх. Вона, напевно, зараз на кухні хапає ротом повітря, як риба на березі.

Здається, Едвард зніяковів.

— Слухай, ось не треба, — сказала я, відчувши сумнів. — Не може бути, щоб ти не знав, який вплив маєш на людей.

Він схилив голову набік, ув очах промайнула зацікавленість.

— Я засліплюю людей?

— А ти цього не помічаєш? Думаєш, усім так просто вдається отримати бажане?

Він проігнорував останнє запитання.

— І тебе я засліплюю?

— Постійно, — зізналась я. Тут з’явилася офіціантка з заінтригованим виразом обличчя.

Безперечно, власниця встигла попрацювати язиком, та дівчина явно не розчарувалася. Вона закинула пасмо короткого чорного волосся за вухо і напрочуд привітно всміхнулася.

— Доброго вечора. Мене звати Амбер, я сьогодні обслуговуватиму вас. Що волієте випити? — важко було не помітити, що вона звертається виключно до нього.

Едвард поглянув на мене.

— Я візьму колу? — це прозвучало як запитання.

— Дві коли, — сказав він.

— Я принесу ваше замовлення за мить, — запевнила дівчина з непотрібною усмішкою, якої Едвард усе одно не помітив. Він не зводив очей із мене.

— Що? — спитала я, коли вона пішла. Він пильно дивився на мене.

— Як почуваєшся?

— Нормально, — відповіла я, здивована його серйозністю.

— У тебе не паморочиться в голові, тебе не морозить, не нудить…?

— А повинно?

Мій спантеличений тон його розсмішив.

— Власне, я чекаю, коли в тебе настане стадія шоку, — на обличчі з’явилася знайома, неперевершена, небезпечна посмішка.

— Гадаю, чекати не варто, — сказала я, коли змогла дихати. — Останнім часом я добре навчилася справлятися із шоковими ситуаціями.

— Все одно, буде краще, коли ти заправишся їжею і цукром. Якраз до слова підійшла офіціантка з напоями та кошиком із грассині.[11] Ставлячи їх на стіл, вона розвернулася до мене спиною.

— Ви вже вирішили, що замовлятимете? — запитала вона у Едварда.

— Белло? — перепитав він. Вона неохоче повернулася до мене. Я назвала перше, що потрапило на очі в меню.

— М-м-м, я буду равіолі[12] з грибами.

— А ви? — розцвіла вона в усмішці, повертаючись до нього.

— Я нічого не замовлятиму. Хто б сумнівався!

— Покличете мене, якщо передумаєте… — ніжна посмішка не сходила з вуст, та оскільки він не звернув на неї уваги, дівчина розчаровано попленталася геть.

— Пий! — наказав мені Едвард.

Я покірно потроху потягла колу, потім випила більше, здивовано усвідомивши, наскільки хочеться пити. Я помітила, що склянка моя спорожніла, лише коли він посунув мені свою.

— Дякую, — промимрила я, досі не втамувавши спраги. Крижана вода захолодила стравохід, змусивши мене здригнутися.

— Ти замерзла?

— Кола крижана, — пояснила я, знову затремтівши.

— Ти не брала куртки? — несхвально зауважив Едвард.

— Брала, — глянула я на порожній стілець поруч. — Але залишила її у машині Джесики, — пригадала я.

Едвард кинувся знімати свою куртку. Я зненацька усвідомила, що ніколи не звертала уваги, у що він одягнений, — ні сьогодні, ні раніше. Напевно, річ у тому, що я не могла відірвати очей від його обличчя. Тож зараз я примусила себе уважно його оглянути. Наразі він знімав із себе світло-бежеву шкіряну куртку, під якою ховалася кремова водолазка, що зграбно охоплювала стан, підкреслюючи мускулястий торс.

Едвард оддав мені куртку, перервавши закохане витріщання.

— Спасибі! — ще раз подякувала я, натягуючи куртку. Вона виявилася холодною — як моя, коли я вранці вперше надягаю її, знімаючи з вішака на постійних протягах передпокою. Я затремтіла. Пахла куртка неймовірно. Я вдихнула, намагаючись розпізнати солодкий аромат. На одеколон не схоже. Рукави задовгі, довелося закасати їх, щоб звільнити долоні.

— Синій колір дивовижно тобі личить, — сказав Едвард, пильно дивлячись на мене. Від подиву я опустила очі долу, звичайно, зашарівшись.

Він підсунув кошик із хлібом.

— Я справді не збираюся впадати у шоковий стан, — запротестувала я.

— А мала б. Нормальна людина мала б. Ти маєш занадто спокійний вигляд.

Едвард здавався занепокоєним, дивився мені просто у вічі; я бачила, що очі його стали світлими — світлішими, ніж будь-коли, — як дві золотаві іриски.

— Поруч із тобою я почуваюся в цілковитій безпеці, — зізналась я. Мене знову зачарували: я говорила, як на сповіді.

Така відповідь прийшлася йому не до душі, алебастрове чоло насупилося. Він похитав головою, на лобі прорізалася зморшка.

— Все набагато гірше, ніж я гадав, — пробуркотів він під носа.

Я взяла хлібну паличку і почала відгризати по маленькому шматочку, спостерігаючи за виразом його обличчя. Хотіла б я знати, коли настане годящий момент, щоб почати ставити запитання.

— Зазвичай ти привітніший, коли очі світлішають, — зауважила я, роблячи спробу відірвати його від не відомих мені думок, що змушують хмуритися й тужити.

Едвард приголомшено поглянув на мене.

— Що?

— Як правило, коли