Читати книгу - "Ностальгiя"

Холодні краплі тремтіли на її тілі, жінці було холодно, і ті дві краплини, що темніли на її грудях, теж, видно, були холодні.

Де він бачив її? З яких часів, відстаней припливла до острова ця кароока печаль?

— Ні пір’ячка вам, ні лусочки, — сказала вона грудним голосом — так вітер зітхає в сухих очеретах — і пішла до води, і ступила у річку, і попливла. Високо, щоб не замочити кіс, тримала голову на сумній лебединій шиї і пливла до старої сосни, де залишила халатик.

Вийшла на берег, узяла одяг і гола пішла у ліс, між сосон, які проти сонця також мали колір її тіла, і вона злилася з ними, розтанула, як туман.

Що це — привиділось?

Хіба ж ловиться короп, коли над ним плавають люди?

А може, і він приснився?

Микола зайшов у річку, заглянув у «вікно» і побачив темну округлу спину. Не привид. Мабуть, у них почався голод, що так жадібно і безстрашно кидаються на поживу. Чого ж він жде, треба негайно закинути знов, лови момент, може, більше такого не буде. Мерщій!

Він знов надів на гачки картоплю, завіз під русло, так само обережно закинув з човна й вернувся назад. Зняв з себе одяг, викрутив, розвісив на гілках сушитися, вирішив пройтися островом. Толочив траву, приминав м’яту, і вона дихала на нього чистим холодком. Так дихала та жінка.

Поставити б отут хату, посадити садок, скопати грядку, привести жінку і жити з нею на острові. Усе забути і жити. Вона пекла б духмяні коржі, підпалки, варила б борщі і дихала холодною м’ятою. Більше ніяких спокус, більше їм нічого не треба, лиш оця малесенька латочка землі, яку не нанесеш на карту світу навіть кінчиком голки. Ще в них були б книги, хай навіть небагато, хоча б один-єдиний «Кобзар», а довгими зимовими вечорами вони б розповідали одне одному те, що прочитали раніше, і їм би вистачило. Були б як діти, яким можна сто разів розповідати одну й ту саму казку, й вона їм ніколи не набридає. І в них теж були б діти. Можливо, одного дня піднялася б велика повінь, залила цей острів, і тоді б вони винесли з хати «Кобзаря» і дітей, сіли б усі разом у ковчег і попливли. І навіть за тої лихої години він був би найщасливішою людиною в світі, бо ковчег умістив би все, що йому потрібно: жінку, дітей і священну книгу Тараса, яка увібрала у себе мудрість всього народу.

«Тойді, серце, як бралися,

Сі древа садив я…

Щасливий я!» — «І я, друже,

З тобою щаслива!»[6]

Перейшло за полудень. Високо в небі літали ластівки.

Мовчав деркач, і мовчав спінінг. На провислій жилці гойдалася синьокрила бабка, наче позичила собі в павука цупку ниточку, яку той виплів на ясний день, зробила гойдалку та й гойдається.

Гойдайся. Короп он жінки не злякався, а то тебе боятиметься. Дивись, бо впадеш із гойдалки і сама потрапиш в його пащеку, знатимеш тоді, як насміхатися. Дуже розумна.

Не злякався? А чому він мав боятись її? Лежить у воді красива жінка, нічого в руках, лежить обличчям до неба гола-голісінька, короп бувалий у бувальцях, знає, що вона йому зла не зробить, можна підпливати зовсім близько, майже торкатись її чи бодай тієї води, що омиває її чисте тіло, можна вдихати м’ятний аромат, яким воно пахне, і розглядати, дивитись без остраху й сорому, розглядати ноги, гладесенькі стегна, рівчачок на спині і темні родимочки…

Ось він підпливає до неї з одного боку, з другого, роздивляється своїм золотистим оком кожен вигин і складочку, задихається від пахощів тіла, сліпне від незбагненної вроди, шаліє, і кидається до дна, натрапляє на солодку картоплинку і ковтає її зопалу, зозла, не помічаючи ні свинцевого грузила, ні капронової ниті, що тягнеться до бараболі.

І що ж тут дивного і непояснимого, що він, князь річок, клюнув саме тоді, коли над ним лежала жінка? Усе так просто і зрозуміло, й навпаки, важче було б його зрозуміти, якби він впіймався тепер, коли ніщо не відволікає його уваги, коли нюх його гострий, а око пильне.

Скажи спасибі тій жінці: якби не вона, вертався б додому ти впорожні. Годі сидіти, однак нічого не висидиш, то тільки чортові можна цілий день в очереті на дуду грати — одну зломить, другу виріже. А ти своє вже зіграв, рушай додому.

Поки зібрався, поки дохлюпав Телесиковими весельцями до села, вечоріло.

Микола прив’язав сітку з коропом до стовпчика Сергієвого містка, з якого вони колись ловили зі Стахом, склав човна і городом, через бур’яни пішов до хати. Він завжди лишав улов у воді, щоб риба зберігалась живою, а цього разу була ще й друга причина: покликати Сергія, Олю, Мурмишку, малечу, нехай подивуються разом з живого князя. Бачили ви такого?

Втім, Миколу чекало більше здивування, аніж будь-котрого з тих, кого він хотів ошелешити своєю удачею.

Зайшов до Сергія, той сидів під горіхом біля літнього столика і чистив картоплю; почувши, що стукнула хвіртка, підвів голову, всміхнувся своєю лінивою усмішкою:

— О, акурат на вечерю поспів. Заходь-заходь, бо вже, мабуть, оскому нагнав тою рибою, світишся од неї. Як фосфор, еге?

Всміхався трохи знічено, ніби соромився, що Микола застав його за жіночим заняттям, виправдовувався:

— Вечеря сьогодні у нас не проста, то я помагаю. Добре, що зайшов, бо думав гукати тебе.

— А що за подія?

— Хе, він ше й питає. Сам уловив і питає, комедіант. На живця взяв?

— Кого?

— Коропа! Кого-кого, розкогокався. Чи ти заспіртувать його надумав, що прийшов з пустими руками?

— А ти звідки знаєш? — втупився в нього Микола.

— Знаю, я все знаю. І трохи більше. — Всміхався під ніс і так спритно чистив картоплю, що тонесенька лушпаєчка бігла з-під ножа, як серпантина.

— Ні, справді… Ти бачив, як я приставав до берега?

— Нє-е-е.

— А хто ж тобі сказав?

З нього по слову треба було тягнути. Обчистив картоплину, обдивився її з усіх боків, дмухнув, сколупнув щось чорненьке ножем — і бульк у банячок з водою. Усміхається,