Читати книгу - "Земля"

Докія зналася на снах, але й він знався на них. Полум'я значило відомість. Дим – зла новина, а що дим клубився гадюкою до хлопця – означало лихі люди. Вигляд хлопця свідчив виразно про хоробу або про велику гризоту…

«Ой! – кликнув знов гіркий голос у нім. – Уже останній раз, як я ходив до нього (бачився з ним тоді лиш кілька коротеньких хвилин, бо він саме мав вирушати на якийсь марш), вже тоді жалувався він на одного капрала, що йому ні за се, ні за те, а особливо ж при вправі «Nieder»[106] садив кулаком межи очі».

Певно, було там знов щось нового… І чорним роєм підсувалися йому різні болючі думки до ума, напливали здогади на душу й мучили.

В тишині й самітності родилися різні пригоди в його мізку, і він бачив свойого сина в найнеможливіших положеннях. Раз мучив і бив його капрал; другий раз сидів він у шпангах[107]. Раз сидів знов у гарнізоновому арешті, а раз виглядав зголоджений і змордований і викликував жалібним голосом тата й маму.

Іншим разом знов марширував із іншими далеко в зовсім незнану місцевість і впав із високого касту в багно й був би там задушився в болоті, саме як лучилося братові сільського вартівника Пентелея…

Грубі каплі поту виступили йому на чоло й зісувались на скроню. Він зітхав тяжко, майже голосно…

Все буде, як Бог схоче! Все виходило наостанку так, як правила Божа воля. Все пливло від нього…

Прошептав удруге впівголос із найщирішою побожністю «Отче наш» і примкнув очі…

* * *

Зовсім ясна, виразна постанова очутилася нараз в його душі. Він піде завтра зараз досвіта до сина. Зовсім напевно.

Повторяв се собі в душі, воно видалося йому великим добутком і чимраз більше міцніло.

Коби лиш борше по півночі. А може, вона вже й минула? Мав три милі йти піхотою, тому мусив збиратися нараз по півночі, аби враз із дниною станути коло касарні, бо ану ж хлопець буде мусити де знов іти на марш?.. При бурдеї не було дробу, і через те не міг когут піянням означити півночі. Але він і сам пізнає по ночі, котрий буде час. По півночі блідніють зорі, настає сумерк, мов надвечір'я прокидається, а потім розвиднюється чимраз більше. Він устав із постелі й вийшов наново, схилившися в низеньких дверях пивничної хатини, надвір.

Страшлива тишина зустріла його.

Ніч процвітала далеко-широко ще так вповні й свіжо, так сильно, небо було таке засіяне зорями, неначе саме тепер творилося там щастя і блукало зористим небом.

Мусило бути саме перед північчю. Перед північчю!

Щось могутнє зайняло його роздратовану душу. Зовсім неясно, майже несвідомо почув себе в бурдеї, мов мушка під листком, слабим та безпомічним…

Навпомацки звернулися якісь інстинкти в нім у безконечність… Як страшно мовчала природа в тій хвилі! Волосся дубом ставало в тій брутальній тишині – а вона не була мертва…

Німів у думках. Його розпука десь згубилася, потонула, зіллялася в щось, що своєю силою аж гнобило, і він, мов п'яний, поплентався назад у глибінь бурдея.

* * *

Але ледве що минула північ, устав, узяв довгий кривий бук у руки й пішов до стайні. Там збудив Саву.

– Саво, синку! – сказав тривожним шепотом. – Я йду, до міста, до Михайла! Уважай на худобу та на бурдей!

Переляканий Сава протер очі.

– Що вам Бог дав? Вчора ж не казали ви ще нічого! – відповів заспаний.

– Та що з того, що не казав? Так прийшло, що мушу йти. Я боюся, що з ним лучилося щось недобре!

– Та що мало б йому статися? – обізвався хлопець неохотно, запалюючи маленьку ліхтарню і освічуючи нею батька.

– Він мені недобре снився! Та й ти не знаєш. Як кого має що найти, то най він і двері зачинить, то воно до нього прийде. Інший хотів би, аби воно прийшло, а воно не прийде, а до іншого прийде само й застукає просто в двері!

– Ет! Ви вигадали щось таке, тату! Ідіть та лягайте спати! Тепер лиш що північ минула! Куди вам іти в місто?

– Ні, сину, я таки піду!

Старий стояв при своїм.

– Не кажи мамі нічого, що він мені недобре снився… та й уважай…

Пішов.

Ішов справді окриленим кроком. Не довго тривало, як перейшов поля, що ділили його від його сільської хати. Витривалий, мов лісна звірина, був загартований проти всяких утяжливостей непогоди й мав ноги, мов олень.

Вступив і до Марійки, збудив її. Вона злякалася.

– Що там такого? – спитала перестрашена й заспана, шукаючи за клямкою від дверей, щоб їх отворити.

– Нічого! – відповів. – Я вибрався до Михайла та й поступив, може, передаси що для нього?..

– А чому ж ви мені се вчора не сказали? – кликнула, як Сава, зчудовано, а заразом докірливо. – Таже було мені вчора сказати!

– Вчора не сказав, бо не знав сам напевно. А тепер не гайся, давай, як що маєш! – Квапив. Про сон, що гриз його ненастанно та гнав вперед, мов огонь, мовчав, мов німий. Не був би ні за що в світі спімнув їй про нього.

Вона засвітила світло, почала нарікати, а притім нишпорила по всіх полицях, щоб зібрати щось доброго для свойого любчика. Дала масла, сиру, дещо іншого й мамалиґу, яку, бог знає чому, увечір зварила й прилагодила на полиці.

– Так, якби знала! – говорила раз по раз. – Так, якби знала. А я була вже така втомлена! – тягнула дальше одностайно. – Ледве на ногах держалася! Я носила вчора ввечір воду звідти, з Герли, з великої керниці, хочу завтра прати. Та й так погадала собі: «Ей, зварю я ще одну мамаличку, може, буде треба, най буде!» Та й дивіться, як воно склалося! Михайлик буде її їсти! Я її для нього зварила!

«Се воно вже так мало бути!» – подумав собі Івоніка поважно. Відтак поміг їй вложити все в один старий мішок.

Взяв на себе киптар, поверх того старий сердак, скрутив із соломи посторонок, обперезався ним і, засунувши на голову стару високу шапку, перехрестився, закинув мішок на плечі і, взявши бук у руки, пішов.

* * *

Ледве що мож було замітити, як день присунувся крізь лінивий сумрак. Лежав такий здавлений і тяжкий, такий сірий, мов смуток над землею. Але враз із дниною станув і Івоніка при тихій касарняній брамі.

Було щастя, що прийшов. Так се відчув.