Читати книгу - "Магічний ніж"

Діти вирвалися з рук жінки, зіскочили з візка та приєдналися до інших дітлахів, котрі, налякані, бігали туди-сюди або збиралися в купки та спостерігали, як примари нападають на дорослих. Літню жінку на візку огорнуло прозоре мерехтіння, що ніби копошилося, пожираючи щось невидиме. Побачивши це, Рута Скаді відчула нудоту. Така сама доля чекала й на інших дорослих у загоні — за винятком тих двох, що втекли на конях.

Зачарована й шокована, Серафіна Пеккала знизилася. Вона побачила батька, котрий, тримаючи дитину на руках, спробував перейти річку вбрід і втекти, але їх наздогнала примара. Дитина чіплялася за плечі батька, а той поступово уповільнив ходу і стояв по пояс у воді, неспроможний рухатися та безпомічний.

Намагаючись роздивитися, що з ним відбувається, Серафіна пролетіла над водою в декількох футах над ним — і, жахнувшись, застигла на місці. Від мандрівників свого світу вона чула легенди про вампірів, і, спостерігаючи, як примара жадібно пожирає щось таке, що було в чоловіка — либонь, його душу, деймона, — вона відразу згадала ці розповіді. Але в цьому світі, судячи з усього, деймони перебували всередині, а не зовні. Руки чоловіка, що стискували стегна дитини, ослабли, хлопчик упав у воду та, хапаючись за руку батька, кричав і марно намагався втриматися на поверхні. Але чоловік лише ледь повернув голову та цілком байдуже подивився, як поруч із ним тоне його син.

Це було для Серафіни занадто. Вона метнулася донизу та витягла дитину з води, й коли вона це робила, Рута Скаді вигукнула:

— Обережно, сестро! Позаду…

Серафіна на коротку мить відчула під серцем жахливу порожнечу, але потім руки Рути Скаді підхопили її й підняли над небезпекою. Вони разом із хлопцем, що верещав і вп'явся Серафіні в руку чіпкими пальцями, полетіли вгору, і Серафіна побачила позаду примару — хмарку туману, що клубочилася над водою, шукаючи свою зниклу здобич. Рута Скаді спрямувала в осердя хмарки стрілу, але це не подіяло.

Побачивши, що примари не являють собою загрози дітям, Серафіна поставила хлопця на берег ріки, і вони знову злетіли в повітря. Невеличкий загін мандрівників навічно зупинився: коні скубли траву чи відганяли мух, діти збилися у зграйку, кричали та спостерігали за тим, що відбувалося з дорослими, котрі всі як один застигли на місці. Їхні очі були розплющені, більшість з них сиділи, хоча дехто залишився стояти, а головне — усі вони ніби скам'яніли. Коли остання з примар, наївшись, відпливла геть, Серафіна знизилася та приземлилася поруч із жінкою, що сиділа на траві. Це була дужа, здорова на вигляд молодиця з рум'яними щоками та лискучим світлим волоссям.

— Жінко! — покликала її Серафіна, але не побачила ніякої реакції. — Ти мене чуєш? Ти мене бачиш?

Вона потрусила жінку за плече, й та з величезним зусиллям звела очі. Здається, вона майже не розуміла, що відбувається довкола: її очі були порожніми, а коли Серафіна вщипнула її за руку, вона просто повільно опустила очі й за мить знову їх підвела.

Інші відьми ходили між кинутими візками, налякано розглядаючи нещасних жертв. Тим часом усі діти зібралися на невеличкому пагорбі неподалік та наляканими очима дивилися на відьом, про щось перешіптуючись.

— За нами спостерігає вершник, — помітила одна з відьом.

Вона показала на місце, де дорога проходила через западину між буграми. Вершник, що втік, зупинив коня та повернувся, щоб роздивитися, що відбувається, при цьому він долонею прикривав очі від сонця.

— Ми поговоримо з ним, — вимовила Серафіна та злетіла в повітря.

Хай там як чоловік поводився, побачивши примар, боягузом він не був. Уздрівши наближення відьом, він стягнув з рамена рушницю, пришпорив коня та виїхав на відкриту місцевість. Він явно приготувався битися, але Серафіна Пеккала повільно знизилася, тримаючи у витягнутій руці лук, і поклала його на траву перед собою.

Незалежно від того, чи знали люди цього світу такий жест, у його значенні не могло бути сумнівів. Чоловік опустив рушницю та деякий час мовчки спостерігав за Серафіною та іншими відьмами, а також їхніми деймонами, що кружляли в небі в них над головами. Молоді та сильні жінки, що на соснових гілках літають у небі, одягнені у клаптики чорного шовку — такого в його світі явно не було, але він дивився на них зі спокійною обережністю. Наблизившись до нього, Серафіна побачила в його очах також скорботу та усвідомлення власної сили, і це було важко узгодити зі спогадом про те, як він утік, не оглядаючись, кинувши своїх товаришів на загибель.

— Хто ви такі? — спитав чоловік.

— Мене звати Серафіна Пеккала, я королева відьом озера Енара, розташованого в іншому світі. А як вас звати?

— Джоакім Лоренц. Кажете, ви відьми? Тоді ви, мабуть, знаєтесь із дияволом?

— Якщо й так, чи це зробить нас вашими ворогами? Чоловік декілька секунд подумав, потім поклав рушницю на сідло.

— Може, колись і зробило б, — сказав він, — але часи змінилися. Навіщо ви прийшли до нашого світу?

— Тому що часи змінилися. Що це за створіння, що напали на ваших супутників?

— Як, це примари, — чоловік знизав плечима, явно здивований. — Ви що, не знаєте про примар?

— У нашому світі їх немає — чи, може, ми просто їх не бачили. Ми спостерігали, як ви втікаєте, і не знали, що й подумати, але тепер мені все зрозуміло.

— Від них немає порятунку, — сказав Джоакім Лоренц. — Вони не чіпають лише дітей. За законом у кожному загоні мандрівників мають бути чоловік та жінка верхи, інакше нікому буде подбати про дітей. Але настали чорні часи: усі міста кишать примарами, а колись їх було не більше, ніж десяток на хоч яку велику країну.

Рута Скаді озирнулася та побачила, що до візків наближається другий вершник — це справді була жінка. Діти побігли їй назустріч.

— Але скажіть мені, чого ви шукаєте, — продовжував Джоакім Лоренц. — Я хотів би почути відповідь. Я знаю, просто так ви не прийшли б сюди.

— Ми шукаємо дитину, — сказала Серафіна Пеккала, — дівчинку з нашого світу. Її звати Ліра Белаква, також її називають Лірою Красномовною. Але ми й гадки не маємо, у якому куточку цього світу вона може бути. Ви не бачили самотню дивну дівчинку?

— Ні. Але днями я бачив ангелів, що летіли до полюса.

— Ангелів?

— Повітрям пересувалися цілі їх загони, вони були озброєні та сяяли на сонці. Останні роки вони стали рідкістю, хоча, коли