Читати книгу - "Нова стара баба"

ім’я як «Мірра», самочинно подвоює літеру «р». Таке свавілля насамперед демонструють спеціальні тітки (це не жінки, я наполягаю, що вони саме тітки), котрі працюють у різноманітних державних та комунальних установах і котрим довіряють (чи котрих зобов’язують) видавати, складати, друкувати, вимагати та інші «ати-ити-яти» якісь довідки. Усі різновиди довідок, квитанцій та форм. Коли людина доживає до дієздатного віку, вона змушена розпочати активне й довге спілкування з такими тітками і, відповідно, псувати собі нервову систему. Я називаю походи за довідками не інакше як «ходіння по суках», хай вибачить мені один із великих російських письменників Толстих, а також ті з тіток, котрі не є тітками.

Отже, коли я тільки розпочинала свій дев’ятимісячний марафон у череві моєї матері й здавалося, що до фінішу ще далеко, мій батько мріяв: у нього буде дівчинка. «Моя чаклунка, моя перлина, моя ластівка». Мій батько – дуже сентиментальний чоловік, але трохи не від світу цього. Мама називає тата Тюхтій (а згодом до неї приєднався й Рудий). Тому що батько любить м’ятися, ніколи не поспішає, усе плутає та забуває, така собі млява риба. Звісно, якщо можна уявити собі мляву рибу, котра постійно залишає у громадському транспорті та різноманітних установах і організаціях парасольки чи рукавички. Батькові завжди важко відразу сказати людям, що саме він чекає від них, що саме хоче до них донести і таке інше. Батько завжди чогось соромиться, навіть свого тюхтійства. До речі, у тюхтійстві він не винен, воно дісталося йому в спадок від його мами, надзвичайно делікатної пані, котра, коли чула фразу «Нахабство – друге щастя», – могла зомліти від обурення.

От і настав цей казковий червневий день. День мого народження. Я народилася гарненькою дитинкою, у мене були великі чорно-сині очі й довге руде волосся. «Мамка, готуй “чесало”, бач, яка у дівки шикарна шевелюра», – жартувала зі знесиленою мамою весела, завжди трохи напідпитку, няня.

Розпочався процес вибору імені. Подібно до будь-якого вибору, він давався моїй родині нелегко. Серед своїх не було згоди. Мама зовсім не хотіла вмикати мозок і підбирати мені ім’я, вона вмикала його тільки тоді, коли потрібна була її критична думка. Спочатку мене хотіли наректи Софією (пропозиція батька), але мама сказала, що рудоволоса дівчинка на ім’я Соня – це вже занадто для простої української радянської родини.

Потім дебатувалося ім’я Ольга (альтернативна пропозиція батька), яке досі мені подобається, напевно, через те, що мене так не назвали. Знов-таки мама вперлася і сказала, що нізащо не назве рідну дитину іменем батькової тітки Олі, котра (на глибоке переконання матусі) була неохайною хвойдою і ніколи не вичищала бруд із-під нігтів. «Я постійно думатиму, що у моєї доньки під нігтями бруд, це для мене занадто», – писала мама у листі до батька та Рудого.

Рудий не лишався осторонь. Він запропонував чудове ім’я Анжеліка, тому що потайки дивився французький серіал про «Маркізу янголів» і був закоханий у надзвичайно вродливу французьку акторку Мішель Мерсьє. Мама відкинула розкішну «Анжеліку» з тих самих єврейських мотивів, як ото раніше бідну «Соню».

Ось так збігав час, а мене всі називали дитинкою. Просто дитинка, дитинка без імені. Тоді мама сказала, що у цьому домі, як видно з усього, чоловік – вона і що вона тягне на своїх тендітних плечах усі сімейні клопоти, а тому приймає ось таке рішення: «Ти зараз підеш до відповідних органів і назвеш дитину простим радянським ім’ям, яке і впишуть у її свідоцтво». Своє останнє слово мама сказала таткові з повчальною, можливо, трохи навіть зверхньою інтонацією. Батько завжди прислухався до жінок, йому здавалося, що жіночими вустами рече сама мудрість, хоча я припускаю, що тато просто не любив, не хотів, не був здатний щось вирішувати самотужки.

Отже, батько вирушив у «ходіння по суках». Він розповідав, що довго ніяковів у коридорі, перед дверима, перебираючи «прості радянські імена»: Олена, Світлана, Лариса, Марина, Людмила, Віра, Надія, Любов, Леся, Тетяна, Тамара, Катерина, Анастасія, Оксана, Наталя, Антоніна, Галина, Валерія, Олександра, Ірина… Нарешті він стомився від тайфунів лагідних жіночих імен, зітхнув і вирішив зупинитися на Ірині. «Бо це ім’я означає мир, а жінка не повинна бути агресивною» (почувши таке, матуся з підозрою подивилася на тата, бо то, як на мене, він закинув камінчик у мамин город, хоча батько ніколи не був чемпіоном із кидання камінчиків у мамин город).

Батько підійшов до столу. Поважна пухка дама кинула на нього оком і відразу поставила запитання: «Ну?» Батько миттєво зашарівся. Тітка вирішила допомогти йому; напевно, вона була непоганою людиною, ця тітка, бо вона витягла новеньке, поки що незаповнене, свідоцтво бридкого зеленого кольору, перевірила, чи є чорнило в ручці, покрутила носом, потім знов очікувально подивилася на батька. «Ну? То як, татусь, визначився? Як будемо писати дитину?» Батько почав м’яти руки, крутив пальці, складав губи в трубочку й нарешті вичавив звуки: «М-м-м-м… Іра». Тітка прискіпливо гмикнула, уважно подивилася татові в обличчя, ще раз гмикнула, щось бовкнула собі під картопляний ніс і зробила відповідний запис у свідоцтві. Батько полегшено зітхнув.

Коли мама розгорнула свідоцтво і побачила «просте радянське ім’я» Міра, їй забракло повітря. Мама ненадовго замислилася, що краще: вдавати, що це ім’я її вбило, чи просто взяти й убити тата? Вона затримала дихання для того, щоб потім годину відчайдушно волати про її бідне, занапащене життя. Вона вчинила такий галас, що стіни нашого будинку ледве встояли. «Яка ти потвора, яка ти потвора, – крізь вуаль сліз звинувачувала вона батька. – Ти зіпсував життя не лише мені, Бог зі мною, я вже пожила на цьому світі. Але своїм тюхтійством ти зіпсував життя цій малій дівчинці, власній доньці. Ким треба бути, щоб таке зробити? Ким, я питаю тебе, тебе, потворо, ким треба бути?!!»

Через два місяці всі в родині так чи інакше, але призвичаїлися до мого імені. Мене називали Мірка. Таткова мати, гостюючи в нас, поводила гарними плечима, відставляла від себе на безпечну відстань чашку з гарячим чаєм, одночасно із жалістю та материнською гордістю дивилася на батька й казала моїй матері: «Добре, що він не назвав її Лінійкою. Ох, ці математики, моя люба, такий складний народ, незрозумілий для нас, гуманітаріїв». І моя мама сміялася кришталевим сміхом. Як я любила її кришталевий сміх! Мама вже не сміялася, а він ще довго бринів у повітрі.

Коли я зрозуміла, що зір не повернеться, хоч як лікуйся, я проревіла коровою зо два тижні, рідко вставала з ліжка, довела до істерики усіх