Читати книгу - "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

Мій колишній, Оскар, обожнював свої адвокатські виступи. Він часто записував себе на диктофон, щоб чути голос. Щоб працювати над інтонаціями, хіба це не акторство? Хіба це не намагання отримати кращу роль? Наприклад, змінити на посту мого батька. Коли-небудь, не зараз. Як свого часу Шона Коннері. Саме тут записуються на Джеймсів Бондів.

У німецькій традиції суд відбувався під липами, міський, селищний Gerichtslinde.

Також під липою влаштовувалися народні гульбища. Я ж кажу – театр! Коли мені особливо хочеться дістати батька, я пригадую йому це. ЛИПОВИЙ СУД! Тоді він так називався. Але, можу вас запевнити, він був справедливішим. Теперішній суд є більш липовим, ніж тодішній.

Суд, до якого цього разу мене притягла Наташа, був не таким, як той, де працював мій батько. Значно простіший. Більше схожий на шкільні кабінети. Наташа в сірому допасованому костюмі виглядала незвично. Вона простягла мені свою вузьку долоню, на зовнішньому боці якої крізь засмагу чи то проступила сіль, чи то шкіра почала лущитися, тому долоня Наташі нагадала мені засолену рибу. І я боялася потиснути простягнуту мені руку, щоб не перетиснути їй зябра. Бо ж вона дихає долонями. Я втрачаю глузд. Наташа мене обійняла. Притиснула мої зябра на лопатках. Задихаєшся не тоді, коли міцно обіймають, а тоді, коли перетискають твоє дихання навіть ніжним дотиком.

«Я рада, що ти прийшла, побудеш на розгляді справи? Це не дуже довго, потім я тебе познайомлю з одним чоловіком, поки що його немає, має прийти пізніше». Я погоджуюся. Показую свою викладацьку картку секретареві. Він схожий на вчителя Гаррі Поттера. І дивиться на мене так, наче зараз перетворить на щось незвичайне. Але натомість він каже, що дуже радий, що представники правничої освіти цікавляться звичайним суддівським життям. Він промовляє це так поважно, що я розгублююся і, замість адекватної відповіді, хитаю головою, як дитяча іграшка, наче сама себе схвалюю.

До зали заводять якогось смердючого цибатого брюнета. Невеличкого на зріст, кудлатого, з ніг до шиї запакованого в чорну шкіру. Виявляється, що він на вокзалі цькував стареньких поляків, подружжя. Тепер я розумію, що тут робить Наташа. Вона уважно за всім спостерігає, руки її спокійні, вона тримає себе в руках за допомогою вуст, стиснула їх так, щоб нічого в організмі не ворушилося. Я часто роблю так само.

Смердючий брюнет розповів полякам, про те, що Берлін – це його місто, і щоб вони швидше звідси вшивалися, а щоб було більш зрозуміло, адже вони – іноземці, вдарив чоловіка та жінку кілька разів гумовим кийком. Коли розповідають про його вчинки, він щось наспівує, озирається, шукає вдячного глядача. Коли подібні істоти хочуть зустрітися зі мною очима, я ніколи їм цього не дарую, зрештою, дивлюся на них сама – неемоційно, сонно, головне – не виказувати жодних емоцій. Вони ними живляться. Його запитують, як він може прокоментувати свої дії. Він відповідає, що його там узагалі не було, все це вигадки. А якби він стрів поляків – утікав би. Він боїться їх, вони ж з табору переможців. Дивиться ця істота дуже зухвало. Але, можливо, і був, у нього стільки справ, усього й не пригадаєш, але точно – не чіпав. Так, метляв руками, можливо, когось зачепив, пісеньку співав про Берлін, а що, хіба не можна? Він – берлінець.

Запрошують потерпілого, він непогано говорить німецькою, розповідає про те, що вони з дружиною живуть у будинку, за яким доглядає цей пан, і стосунки між ними завжди були жахливими, хоча вони за все вчасно сплачують і поводять себе належним чином. Але випадку на вокзалі старенький не пам’ятає, відводить очі – червоні, залякані власним плачем. Те саме розповідає його дружина, змучена, втомлена жінка. Протокол складений невдало, побої зафіксовано не того дня, Шкіряна Істота залишається непокараною. Посміхається, наспівує щось, зиркає.

Обвинувачка, шикарна довгонога жінка, манерою проголошувати промову схожа на розривну кулю, попереджає, що буде стежити за ним і колись йому обов’язково не пощастить. Він підморгує їй і каже, що йому лестить, що така шикарна панянка буде за ним спостерігати. Суд закінчується. Я кажу, що хочу помити руки. Так зі мною постійно. Наташа протягує вологу серветку. Ми йдемо до суддівської кав’ярні, Наташа говорить щось заспокійливе до подружжя польською. Я ніц не розумію, але голос її лагідний та переконливий водночас.

У кав’ярні до нас підходить опецькуватий пан. Обіймається з Наташею, вітається зі мною та подружжям. «Це – Орест, я хотіла, щоб ти з ним познайомилася». Я ще раз вітаюся. «Знаєш мережу готельчиків “FORREST”? Я дійсно нещодавно бачила такий готельчик. «Це – готелі Ореста, він – українець, оце влаштовує зараз Радмилу та Збігнева пожити в себе». Орест каже, що запрошення мені до України дійсно не потрібне, але він може задзвонити своїм друзям, щоб вони вирахували та спростили мій маршрут, допомогли знайти машину, зустріли – коли треба. Я дякую, тому що мені потрібно на щось спиратися в цій подорожі. Ми обмінюємося з Орестом координатами, він каже, що все надсилатиме мені поштою. Орест ще раз обіймається з Наташею, забирає подружжя поляків та зникає.

«Ти давно з ним знайома?» – «Колись я писала статтю про його бізнес. Знаєш, не так багато чужинців здобувають фінансовий успіх у міграції. В нього це вийшло. Але він дуже впертий. Колишній українській інженер став власником успішної мережі готелів у Німеччині. Вражає?» – «Вражає. Я б не стала успішним власником. Навіть не знала б, з чого починати. Зовні він схожий на баварця, напевне, це йому допомагає тут. Хоча не кожний пустить до серця та гаманця баварця». Наташа сміється. «Так, вигляд у нього хитрюганський, він каже, що людина, як цегла, перед тим як ставити на неї штамп якості, він мусить обмацати її з усіх боків, бо несе відповідальність за свої штампи». – «А ти?» – «Іноді ставлю, але мої штампи – польською, не кожен годен їх прочитати». – «А що стоїть на Дерекові?» – «Нічого. Я його просто кохаю. І ще дуже хочу змінити його життя». – «А що не так з його життям?» – «Знаєш, я дуже хочу, щоб він віддав щось суспільству». Я ніколи б не наважилася пропонувати Дереку зміни, можливо, саме тому він зараз не зі мною. «Наскільки я