Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Рябцев замислився. І, на свою радість, згадав, що об’єднало їх трьох спочатку прослуховування конфіскованих платівок, а тільки потім уже вони зацікавилися тими, до кого не дійшли ці поштові посилки.
– Ех, – зітхнув уголос Рябцев.
І згадав, скільки всього не дійшло поштою до Аліка Олисевича і його друзів. І стало йому гірко й соромно. Але тільки на декілька секунд.
«Це не я, це система», – заспокоїв себе Рябцев.
І згадав, як довго не міг наважитись і як усе-таки наважився нещодавно вийти до них і признатись. І, звичайно, насторожено зустріли його вночі на Личаківському цвинтарі хіпі, що подорослішали, постаріли, але не змінилися. Еге ж, таку інформацію переварити важко. Важко, але потрібно. Для справедливості. А справедливість дуже важлива для історії. Історія – вищий суддя. Це Рябцев знав. У львівських хіпі своя історія, у львівського КДБ – своя. Але це не означає, що ці дві історії перетиналися тільки на лінії ідеологічного фронту. Скрізь і завжди були колабораціоністи, співчуваючі, та і просто зрадники або слабовільні. Про останніх думати Рябцеву не хотілось, а от і себе, і своїх двох товаришів по службі він вважав щирими співчуваючими і в чомусь носіями та вершителями вищої справедливості, вершителями того, що, врешті-решт, в очах історії дозволить навіть його колишню контору – КДБ – фарбувати не самим чорним кольором, як це нині заведено. Принаймні так йому, Рябцеву, зараз здавалося.
Кава закінчилась, але смак її ще тримався на язиці. Рябцев примружився, губи склалися в тонку напружену лінію.
«Так, я ще в боргу, – подумав він. – Я ще себе не реабілітував. Але це потім. Я їм іще мушу дещо повернути, і тоді… Тоді вони спочатку будуть у шоку, потім – ледве чутні слова вдячності. Хто ж голосно дякуватиме колишньому кадебісту, нехай навіть якщо він у якомусь розумінні зробив подвиг, а якщо бути точнішим – то зрада службових інтересів? Потім. Потім можна спокійно помирати».
Рябцев уявив собі власний похорон: жовтий автобус із чорною смугою в’їжджає у браму Личаківського цвинтаря, відкриту труну з небіжчиком піднімають на плечі високі та довговолосі хіпі зрілого віку. Всі – в джинсовому одязі. Серед них перший ліворуч – Алік Олисевич. Поряд із ним Пензель та Ігор Злий. За труною – кілька постарілих товаришів по службі в цивільному…
– Може, вам іще кави? – порушила роздуми Рябцева дівчина за барною стойкою.
– Ні, дякую! – Рябцев підвівся і, натиснувши на «паузу», зупинивши свої візуальні фантазії, пішов до виходу.
Зробивши собі маленьку кавову приємність, Рябцев замислився про своїх пернатих підопічних. Уже зупинившись біля моторолера, подзвонив знайомому голуб’ятникові, поцікавився наявністю вітамінів. Той відповів ствердно, чим допоміг Рябцеву конкретизувати план на найближчу годину.
І поїхав Рябцев на своєму жовтому «piaggio» по мокрому асфальту Сихова. Повз багатоповерхівки та колишні пустирі, на яких вишикувалися церкви й костьоли, повз торговельний центр «Арсен», повз ринок Санта-Барбара.
Ілько Наріжний, для якого голуби були не лише хобі, але й маленьким бізнесом, прийняв Рябцева у себе вдома, у двокімнатній квартирці на п’ятому поверсі.
– Усе свіженьке, навіть не розпаковував, – сказав він, розгортаючи вчетверо складений аркуш паперу. – На ось, подивися!
Рябцев пробігся поглядом по списку назв. Повернув погляд на хазяїна – сутулого вусатого здорованя, років на десять молодшого за Рябцева.
– А ти що порадиш? – запитав.
– Ну, минулого разу ти бельгійський «вітамікс» брав… Я його цього разу не привіз. Зате «Омніформ» є, це те ж саме і теж бельгійське. У тебе вони всі здорові? Кліщів немає?
– Здорові, чого їм хворіти?
– «Омніформ», коротше, а до нього ще «форталіта» і «декстротоніка», щоб вони взимку спортивну форму не втрачали! – твердіше запропонував Ілько Наріжний.
– А навіщо їм спортивна форма?! Я їх на змагання не вожу…
– І даремно не возиш? Спорт не лише людям життя подовжує! Випити хочеш?
Рябцев заперечливо хитнув головою.
– Вітаміни візьму, а все інше – ні, – рішуче сказав він.
Хазяїн квартири кивнув.
Отримавши в обмін на двісті гривень пакет із вітамінними добавками для корму, Рябцев попрощався.
Смеркало. Вологість обважнювала повітря, вечорила його, забарвлювала сірим кольором.
Через десять хвилин колишній капітан уже відчиняв двері свого голубника, заводив усередину моторолер, умикав світло.
Нагорі, між першим поверхом і голубами, Рябцев скинув із табурета газету, всівся. Далі він уже все робив сидячи, позаяк руками можна було дістати і до маленького столика, за яким вони з Аліком нещодавно непогано поспілкувались, і до тумбочки, де стояв посуд і пляшка мінералки. Наливши собі склянку «Моршинської», Рябцев задумливо подивився вгору. Лампочка світила слабко – акумулятор потребував заряджання. Але згори виразно долинав бадьорий голубиний говір. Рябцев усміхнувся, відпив води і опустив погляд на пакетик із голубиними вітамінами, що лежав поряд на дерев'яній підлозі. Ось він зараз хвилин десять відпочине, туркотання мирне послухає, а потім уже і за справу візьметься: змішає вітаміни з кормом і почастує своїх пернатих приятелів оздоровчою вечерею.
Розділ 24
У самому кінці вулиці Замарстинівської вдосвіта настав четвер. Алік спочатку цього не зрозумів і прокинувся, як завжди. Посидів на канапі, подививсь у вікно з «коротким видом», що впиралося в стіну цегляного сарая, потім перевів погляд на стару піч, яку колись давно топили дровами, а тепер у неї було заведено газову трубу. Алік запалив сірник, відчинив залізні пічні дверці й, піднісши вогник до завуженого кінця труби, пустив газ. Синій спалах сколихнув пічне повітря, що застоялось, і вогонь почав облизувати знизу старі металеві круги двох широких конфорок. Алік насипав меленої кави в турочку, залив водою з дворового колодязя-джерела і тепер подививсь у вікно «далекого виду». За цим вікном світило сонце.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львiвська гастроль Джимі Хендрікса», після закриття браузера.