Читати книгу - "Понеділок починається в суботу"

поховалися. Залишилися: тарілка, халат із кристалом і горня з чорною рідиною, яке розрослося до розмірів глечика. Я підняв його обома руками і понюхав. Як на мене, це було чорне чорнило для авторучки. Тарілка за кріслом ворушилася, дряпаючи лапами кольоровий лінолеум, і гидко сичала. Мені було дуже незатишно.

У коридорі пролунали кроки та голоси, двері розчинилися, на порозі з’явився Янус Полуектович і, як завжди, промовив: «Так». Я заметався. Янус Полуеісгович пройшов до себе в кабінет, на ходу недбало, одним універсальним рухом брови ліквідувавши всю створену мною кунсткамеру. За ним пройшли Федір Симеонович, Крістобаль Хунта з товстою чорною сигарою в кутику рота, насуплений Вибігалло і рішучий Роман Ойра-Ойра. Всі вони були заклопотані, дуже поспішали і не звернули на мене жодної уваги. Двері в кабінет залишилися відчиненими. Я з полегшеним зітханням вмостився на колишнє місце і тут з’ясував, що мене підстерігає велике порцелянове горня з паруючою кавою і тарілка з бутербродами. Хтось із титанів про мене всетаки подбав, уже не знаю хто. Я взявся снідати, наслухаючи голоси, що долинали з кабінету.

— Почнемо з того, — з холодним презирством сказав Крістобаль Хозевич, — що ваш, даруйте, «Пологовий Будинок» знаходиться точнісінько під моїми лабораторіями. Ви вже влаштували один вибух, і в результаті я упродовж десяти хвилин був змушений чекати, поки в моєму кабінеті вставлять вибиті шиби. Я дуже побоююсь, що аргументи більш загального характеру ви до уваги не візьмете, і тому керуюся суто егоїстичними міркуваннями…

— Це, дорогенький, моя справа, чим я у себе займаюся, — відповідав Вибігалло фальцетом. — Я до вашого поверху не пхаюся, хоча ось у вас останнім часом без упину тече жива вода. Вона мені всю стелю замочила, і клопи від неї заводяться. Але я до вашого поверху не пхаюся, а ви не пхайтеся до мого.

— Г-голубчику, — пророкотів Федір Симеонович, — Амвросію Амбруазовичу! Т-треба ж узяти до уваги м-можливі ускладнення… Н-ніхто ж не займається, скажімо, д-драконом у будівлі, х-хоча є й вогнетриви, і…

— У мене не дракон, у мене щаслива людина! Велет духу! Якось дивно ви міркуєте, товаришу Ківрін, дивні у вас аналогії, чужі! Модель ідеальної людини — і якийсь позакласовий вогнедишний дракон!..

— Г-голубчику, та ж річ не в тому, щ-що він позакласовий, а в тому, що він п-пожежу може влаштувати…

— От, знову! Ідеальна людина може влаштувати пожежу! Не подумали ви, товаришу Федоре Симеоновичу!

— Я г-говорю про д-дракона…

— А я говорю про вашу неправильну установку! Ви стираєте, Федоре Симеоновичу! Ви всіляко замазуєте! Ми, звичайно, стираємо протиріччя… між розумовою і фізичною… між містом і селом… між чоловіком і жінкою, нарешті.. Але замазувати прірву ми вам не дозволимо, Федоре Симеоновичу!

— Яку п-прірву? Що за ч-чортівня, Р-романе, кінець кінцем?.. Ви ж йому при мені п-пояснювали! Я к-кажу, Амвросію Амб-бруазовичу, що ваш експеримент неб-безпечний, розумієте?.. М-місто можна з-знищити, розумієте?

— Я-то все розумію. Я-то не дозволю ідеальній людині вилуплюватися посеред чистого поля!

— Амвросію Амбруазовичу, — сказав Роман, — я можу ще раз повторити свою аргументацію. Експеримент небезпечний тому…

— От я, Романе Петровичу, давно на вас дивлюсь і ніяк не можу збагнути, як ви можете застосовувати такі вислови щодо людини-ідеалу. Ідеальна людина для нього, бачте, небезпечна!

Тоді Роман, очевидно, через молодий запал, утратив терпець.

— Та не ідеальна людина! — закричав він. — А ваш геній-споживач!

Запанувала зловісна мовчанка.

— Як ви сказали? — страшним голосом поцікавився Вибігалло. — Повторіть. Як ви назвали ідеальну людину?

— Ян-нусе Полуектовичу, — сказав Федір Симеонович, — так, друже мій, не можна все-таки…

— Не можна! — вигукнув Вибігалло. — Правильно, товаришу Ківрін, не можна! Ми маємо експеримент міжнародно-наукового значення! Велет духу повинен з’явитися тут, у стінах нашого інституту! Це символічно! Товариш ОйраОйра з його прагматичним нахилом примітивно, товариші, ставиться до проблеми! І товариш Хунта теж дивиться вузьколобо! Не дивіться на мене, товаришу Хунто, царські жандарми мене не залякали, і ви мене теж не залякаєте! Хіба в нашому, товариші, дусі боятися експерименту? Звичайно, товаришу Хунті, як колишньому іноземцеві та працівнику церкви, дозволено інколи часом помилятися, але ж ви, товаришу Ойра-Ойра, і ви, Федоре Симеоновичу, ви ж прості російські люди!

— П-припиніть д-демагогію! — вибухнув нарешті й Федір Симеонович. — Як в-вам не с-соромно сплітати такі дурниці? Як-ка я вам п-проста л-людина? І що це за слівце таке — п-простий? Це д-дублі в нас прості!..

— Я можу сказати тільки одне, — байдужно повідомив Крістобаль Хозевич. — Я простий колишній Великий Інквізитор, і я закрию доступ до вашого автоклава доти, поки не отримаю гарантії, що експеримент буде проводитися на полігоні.

— І н-не ближче, ніж за п’ять к-кілометрів від м-міста, — додав Федір Симеонович. — Чи н-навіть десять.

Вочевидь, Вибігаллі страшенно не хотілось волочити свою апаратуру і плентатися самому на полігон, де була хуга і не було достатнього освітлення для кінохроніки.

— Так, — сказав він, — зрозуміло. Відгороджуєте нашу науку від народу. Тоді вже, може, не на десять кілометрів, а прямо на десять тисяч кілометрів, Федоре Симеоновичу? Кудись на той бік? Де-небудь на Алясці, Крістобалю Хозевичу, чи звідки ви там? Так прямо й скажіть. А ми запишемо!

Знову запала мовчанка, і було чутно, як грізно сопе Федір Симеонович, утративши дар мови.

— Років триста тому, — холодно промовив Хунта, — за такі слова я запросив би вас на прогулянку за місто, де струсив би вам пилюку із вух і проштиркнув наскрізь.

— Нічого, нічого, — сказав Вибігалло. — Це вам не Португалія. Критики не любите. Років триста тому я б із тобою теж не дуже церемонився, кафолік недорізаний.

Мене скрутило від ненависті. Чому мовчить Янус? Скільки ж можна? У тиші пролунали кроки, у приймальню зайшов блідий, вишкірений Роман і, ляснувши пальцями, створив дубль Вибігалли. Потім він з насолодою хапнув дубля за петельки, дрібно потряс, тоді узявся до бороди, сластолюбно смикнув декілька разів, заспокоївся, знищив дубля і повернувся до кабінету.

— А в-вас гнати треба, В-вибігалло, — несподівано спокійним голосом промовив Федір Симеонович. — Ви, виявляється, н-неприємна особа.

— Критики, критики не любите, — відповідав, відбріхуючись, Вибігалло.

І ось тут нарешті заговорив Янус Полуектович. Голос він мав потужний, рівний, як у джеклондонівських капітанів.

— Експеримент, згідно прохання Амвросія Амбруазовича, буде проведено сьогодні о десятій нуль-нуль. З огляду на те, що експеримент супроводжуватиметься значними руйнуваннями, які заледве чи приведуть до людських жертв, місцем експерименту призначаю дальній сектор полігона за п’ятнадцять кілометрів від міста. Користуюсь нагодою заздалегідь подякувати Романові Петровичу за його винахідливість і мужність.

Якийсь час, мабуть, усі переварювали це рішення. Принаймні, я переварював. Янус Полуектович мав усе-таки безперечно дивну манеру висловлювати свої думки. Зрештою, всі