Читати книгу - "Биті є. Макс"

– Намет я несу?

– Міг би й не питати.

– Сьогодні перший день весни, – якогось згадав Макс. Віджбурнув чоботом черевики – не виправдали сподівань.

Дон мовчки підняв їх, з’єднав шнурками, причепив до рюкзака – згодяться…

День гарним видався. Пташки розголосилися. Сонечко крізь смереки аж до землі, до білого снігу. А сніг – чистий, ані пакетів целофанових, ані порожніх пляшок. Зачароване місце. Людей, певно, сто рочків не бачило. Й цих двох без перестороги роздивлялося. Куди сунуть?

Макс тупцював за Доном – обходили гору, дерлися на сусідню, трохи нижчу – крутив башкою. Усе намагався уздріти людські поселення. У горах на розчищених галявинах помічав поодинокі хати, та Дон уперто вів у протилежний бік, у глухомань.

– Довго ще йтимемо? – запитав Макс, коли сонце підскочило височенько. П’яти пекли, хребет колом. Намет, певно, неправильно склав.

– Ноги?

– Їсти хочеться… Може б… вполювали щось їстівне.

– З гори спустимося, займемося, – пообіцяв Дон. Порадив: – Ти відпочивай поки…

– Привал?

– Ні. Йди і відпочивай…

Он воно що… Значить, зараз найлегший відрізок дня? Сніг під сонцем уже не радував, сліпив очі. І тільки коли дісталися верхівки невисокої гори, стали на вітрі – небо над головами, Макс раптом відчув надзвичайне, запаморочливе натхнення. І замість того, аби запам’ятати карколомні відчуття, захотів залишитися тут, на горі…

– Гарно… – прошепотів спустошено, бо знав: іти, іти! Повів поглядом по оптимістичному біло-зеленому вбранні гір. Де-не-де села видніються, високовольтна лінія – і по ній можна до людей…

– А я б їжачатинки скуштував, – Дон уже сунув з гори у ліс. – Не відставай…

Їжаки файно поховалися. За годину спуску Дон зупинився посеред якихось листяних дерев, що Макс не знав їм імені, роззирнувся.

– Тут спробуємо…

Макс без сил упав на сніг.

– Пробуй… Я так посиджу…

– Їстимеш те, що полюєш, – попередив Дон, витягнув шию, принюхався, пішов до кучугури повалених дерев. Ножем відколупав кору, швидко вкинув щось у рота.

– Нормально… – заходився далі стовбур чистити. – Короїда до дідька. Іди… Поділюся.

Макс відчув – нудота під кадик. Дотягнувся до рюкзака, дістав печиво… Одне. Ні, два. Добре, три, не більше. Вмолотив пачку насухо.

– Вогнище розведи, – Дон ішов до Макса, в долоні личинки короїда. – Поїж…

– Дякую… Не голодний…

– То сніг розгрібай.

– Навіщо?

– Бо тільки йолопи вогнище на снігу розводять. Місце розчисть спочатку.

– Чому це повинен робити я? Я… уже поїв. Сам смаж своїх черв’яків.

– Сьогодні тобі чергувати, – Дон спокійно звів нанівець початки конфлікту. Дістав з рюкзака мотузку. – Піду ще хавки пошукаю…

Чай… Думка про гарячий чай відірвала Макса від землі. Ані лопати, ані грабель яких, аби той сніг розчистити. Ані сил… Упав навколішки, відсунув ліктем трохи снігу. Знову. Набрав у долоні, відкинув. Хіба що так? За п’ять хвилин грубі вовняні рукавиці з хутром всередині стали мокрими і холодними, як смерть.

– Нормально, нормально… – умовляв себе спустошено.

Рукавиці на сніг, посунув гілки збирати. За півгодини лежав пузом на снігу, дмухав на чорні гілки. Поряд валялася напівпорожня коробка сірників. Згадав про паперову обгортку від печива – кинув десь тут… Знов на ті ноги… Де? Ледь знайшов. Підклав папірець під гілки.

– Ну, прошу, прошу… – кланявся гілкам, дмухав.

Гілки тріснули, дим пішов…

– Отак! – відкинувся у сніг переможно роззирнувся, начеб навкруги захоплені глядачі ось зараз зааплодують, і побачив червоні ягоди на голому кущі.

Перевернувся на живіт, поплазував до куща.

– Шипшина… Шипшина… – шепотів, слина в роті. Зірвав ягідку, розжував разом із кісточками і колючими волосинками. Проковтнув, ледь не знудило. Другу, третю…

Коли Дон повернувся з дохлою білкою на ремені, багаття так і не розгорілося. Макс сидів біля голого куща, запихався шипшиною.

– Нормально, – провідник тільки й рипнув зубами. Рюкзак на плечі. – Вперед…

– Зачекай, а як же… чай… Перепочинок, їжа… Черв’яки твої… Вогнище. Я старався… Дон! Стій же… – біг слідом, ноги гули.

Дон зупинився, зміряв Макса колючим поглядом.

– Рюкзак! І намет! – пішов геть. – Доганяй…

А-а-а… Знаємо ми ваші штучки! Підеш, фіг тебе потім знайдеш. Макс побіг до так і не розведеного вогнища, де валялися рюкзак і намет. Ледь вдягнув їх на плечі. Не ніч, посеред якої палає вогнище. У лісі при дні Дон швидко загубиться у деревах… Розмови не допомагають. Лише дії. Треба доганяти. Задубілі рукавиці так і лишилися біля першої невдалої спроби Максима Сердюка власними руками добути вогонь.

Тільки під вечір невблаганний Дон врешті зупинився біля замерзлого потічка. З двох боків від нього гори здіймали брови, як здивовані панянки. Сірі кам’яні брили валялися уздовж берегів, наче велетні-нікчеми чи боги розкидали їх тут не без смислу. А при корені гори біля потічка, як на гнилому зубі, зяяла невеличка печера.

Дон роззирнувся, утерся хвостом дохлої білки.

– Вогнище розведеш. Я риби спробую наловити, поки сонце не сіло.

Зупинив Макса поглядом, бо той кинувся до печери, як до рідної мами.

– Трісочок ножем наколи. Добру жменю. Гілки сухі та невеликі спочатку підкладай. Потім грубші. Коли малі розгоряться…

«Так», – кивнув. Ковзав ножем по гілці, усе за Доном спостерігав. Такий не пропаде… Скинув куртку, закатав рукав светра, продовбав ополонку, ліхтарика до неї приставив і затаївся. Раптом – кидь руку в ополонку. Висмикнув – рибинка в кулаці. Через плече на сніг її і знову застиг…

– Чуєш! – гукнув Макс. – Я теж хочу…

Дон озирнувся – вогонь горить. Кивнув – ходи…

– Рибі кисню мало. До ополонок підпливає. І на світло… Тут глибина з метр, – пояснював. – Причаїсь і чекай… Як побачиш тінь – хапай!

Макс випробовував долю, доки сонце не сіло. Мокрий, збуджений, сидів у снігу – кусав губу від прикрощів, жодної рибини не впіймав, тільки руки в лусці.

– Нормально, – сказав Дон. – Ходімо вечерю готувати.

У печері – димно, тепло. Макс зчищав з трьох невеличких рибин луску, давився слиною. «Дон сам усе з’їсть, – розумів правду життя. – Я сьогодні нічого не вполював…» Дон – руки у кровищі – муркотів щось під ніс, здирав шкіру з дохлої білки. Макс зиркав скоса, кривився з відразою – і не гидує ж… Білячу тушку і рибини насадили на шампури з гілок, тримали над вогнем – руки терпли. І Макс подумав, що, певно, це саме той момент, коли й можна навести контакти, завоювати довіру і знайти аргументи…

– Давно таких, як я, супроводжуєш? – запитав обережно.

– Не перший рік, – відповів Дон байдуже.

– Хіба ми йдемо за маршрутом? Здається, лупимося напростець…

– За маршрутом, – лаконічний.

– Не вірю. Якби тими ж стежками до нас хоча б