Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

— Тоді я накажу людям іти на берег.

— А далеко ти, ваша милость, зібрався? — запитав пан Заглоба.

— У Кодак.

— Гаряче тобі там буде.

Але намісник цих слів уже не чув, бо вийшов із кімнати на подвір’я, де при конях стояли семени, вже майже готові в дорогу.

— На коней і до берега! — скомандував пан Скшетуський. — Коней перевести у човни й чекати на мене!

Тим часом у кімнаті старий хорунжий сказав Заглобі:

— Чув я, що ти, ваша милость, із полковниками козацькими злигався і пиячиш із ними.

— Pro publico bono, добродію хорунжий.

— Бистрий маєш розум, ваша милость, і його в тебе, здається, більше, ніж сорому. Хочеш козаків in poculis[59] прихилити до себе, щоб, коли переможуть, друзями тобі були.

— Ну то й що! Мучеником турецьким будучи, ще й козацьким стати не хочу, і нема в цьому нічого дивного, бо двома грибами можна найсмачніший борщ зіпсувати. А щодо сорому, то я нікого не запрошую, щоб пив його зі мною — сам вип’ю, і, дасть Бог, він мені не гірше від цього меду смакуватиме. Заслуга, як олія, нагору спливе.

Цієї миті повернувся Скшетуський.

— Люди вже рушають, — сказав він.

Зацвіліховський наповнив чарки.

— За щасливу подорож!

— І щасливе повернення! — додав пан Заглоба.

— Пливти вам буде легко, вода висока.

— Сідайте ж, милостиві панове, доп’ємо. Невелике барильце.

Вони посідали й розлили мед.

— Цікавий край побачиш, ваша милость, — мовив Зацвіліховський. — Поклонися від мене у Кодаку панові Гродзицькому! От жовнір так жовнір! На краю світу сидить, далеко від гетьманського ока, а порядок у нього такий, що дай Боже, аби в усій Речі Посполитій такий був. Я добре знаю Кодак і пороги. Колись туди частіше їздили, і на душі сумно стає, як подумаєш, що усе це вже минуло, а тепер…

Тут хорунжий підпер сиву голову рукою і глибоко задумався. Стало тихо, чути було тільки кінський тупіт у воротах — це решта людей пана Скшетуського виїжджала на берег до байдаків.

— Боже мій! — мовив, прокинувшись від задуми Зацвіліховський. — І все-таки раніше, хоч чвари і не вщухали, краще було. От як сьогодні пам’ятаю, під Хотином, двадцять сім років тому! Коли гусари під командою Любомирського в атаку на яничар ішли, то молодці у своєму окопі шапки підкидали і кричали: «Пускай, батьку, з ляхами вмирати!» А сьогодні що? Сьогодні Низ, якому належить бути форпостом християнства, пускає татар у межі Речі Посполитої, щоб напасти на них, коли вони вертатимуться зі здобиччю. Або ще гірше: Хмельницький навіть єднається з татарами, аби разом із ними християн убивати…

— Тож вип’ємо з горя! — перебив Заглоба. — Ох і мед!

— Дай же, Боже, чимскорше вмерти, щоб війни громадянської не бачити, — мовив далі старий хорунжий. — Спільні гріхи треба кров’ю змивати, але не буде це кров спокути, бо брат брата вбиватиме. Хто на Низу? Русини. А хто у війську князя Яреми? Хто у шляхетських загонах? Русини. А хіба мало їх у коронному таборі? А я сам хто такий? Ох, нещасна Україно! Кримські поганці накинуть тобі ланцюг на шию, і на турецьких галерах веслуватимеш!

— Та не побивайся ти так, добродію хорунжий, — озвався пан Скшетуський, — бо ми, здається, скоро заплачемо. Може, ще і в наше віконце засяє сонце!

Але сонце саме заходило, і його останні промені відсвічували червоним блиском на білій голові хорунжого.

У місті дзвонили до вечерні й до похвальної.

Вони вийшли. Пан Скшетуський попрямував до костьолу, пан Зацвіліховський до церкви, а пан Заглоба до Допула у Дзвонецький Кут.

Уже смеркло, коли вони знову зійшлися біля пристані на березі Тясмину. Люди пана Скшетуського уже сиділи в байдаках. Веслярі ще носили спорядження. Холодний вітер дув від гирла, яке було неподалік, до Дніпра, і ніч обіцяла бути не дуже погожою. При світлі вогню, що палав на березі, вода в річці криваво виблискувала і, здавалося, з неймовірною швидкістю спливала кудись у невідому темряву.

— Ну, щасливої дороги! — мовив хорунжий, сердечно стискаючи юнакові руку. — Будь, ваша милость, пильний!

— Не турбуйтеся. Дасть Бог, скоро побачимось.

— Тільки вже, мабуть, у Лубнах або у князівському таборі.

— Так ти, ваша милость, остаточно до князя зібрався?

Зацвіліховський підняв руки вгору:

— А що ж мені лишається? Війна так війна!

— Зоставайся ж у доброму здоров’ї, добродію хорунжий.

— Хай тебе Бог береже!

— Viva valegue![60] — кричав Заглоба. — А якщо тебе, ваша милость, вода донесе аж до Стамбула, уклонися султанові. Якщо ж ні, то нехай йому хрін!.. Ох і добрячий був мед!.. Брр! Як тут холодно!

— До побачення!

— До зустрічі!

— Хай Бог помагає!

Зарипіли весла, вдарили об воду, і байдаки попливли. Вогонь, що горів на березі, почав швидко віддалятися. Довгенько ще бачив Скшетуський старечу постать хорунжого, освітлену полум’ям багаття, і враз якась незрозуміла туга стиснула йому груди. Несе його вода, несе, але відносить від доброзичливих сердець, від коханої, від рідних місць, несе невблаганно, як доля, але у краї дикі, у темінь…

Із гирла Тясмину байдаки випливли у Дніпро.

Вітер свистів, весла плюскотіли одноманітно і сумно. Веслярі почали співати:

Ой, то не пили пилили,

Не тумани уставали.

Скшетуський загорнувся у бурку і влігся на постіль, яку вимостили йому жовніри. Він почав думати про Гелену, про те, що вона досі не в Лубнах, що Богун залишився, а він од’їздить. Побоювання, недобрі передчуття, турботи обсіли його, як круки. Він спробував боротися з ними, але стомився, думки його почали плутатися, змішалися якось дивно з посвистом вітру, з плюскотом весел, із піснями рибалок — і він заснув.

РОЗДІЛ IX

Погода стояла чудова. Широко розлита вода бралася легенькими брижами від легкого і теплого подуву вітру.

Береги були в тумані й зливалися з поверхнею вод в одну безмежну рівнину. Жендзян, прокинувшись і протерши очі, аж злякався. Він глянув здивованими очима довкола і, не побачивши ніде берега, сказав:

— Боже милий! Мій добродію, ми що, вже морем пливемо?..

— Це така річка широка, не море, — відповів Скшетуський, — а береги побачиш, як туман спаде.

— Я гадаю, що невдовзі нам і в Туреччину мандрувати доведеться.

— І помандруємо, якщо накажуть. А поглянь лишень: ми не самі пливемо…

Довкола, скільки сягало око, видно було кільканадцять байдаків, дубасів, або тумбасів, і вузьких чорних козацьких човнів, обшитих ситником, які в ужитку називали чайками. Одні з цих суденець пливли