read-books.club » Сучасна проза » Добло і зло 📚 - Українською

Читати книгу - "Добло і зло"

159
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Добло і зло" автора Ірена Ігорівна Карпа. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 35 36 37 ... 72
Перейти на сторінку:
гидлива страшно. А вона нічо, тримається. Хороша, сильна дєвочка. Тупенька тільки. Або просто з маскою зрослася — раптом, коли її ніхто не бачить, вона ганяє по хаті в чоловічих трусах, читає хіп-хопом Бодріяра і плаче під Рейдіохед?

В Алігарха мого друзів було дуже мало, якщо чесно. Ну, або він просто встидався їх зі мною знайомити. Тільки про левицю розказував, щоби мені завидно було. Мовляв, із ним звьозди дружать, а зі мною — ні. Хіба що такі, полузвйозди… але хто їх знає? Вони ж не рекламують середньокласові готелі ол-інклюзів і молочні продукти. Алігарх і солодка співачка з прочиненим ротиком листувалися довгими і, як їм вірилося, філософськими есемесами. Порівнювали себе з ріками й океанами, тонко зішкрібали пошкребушки з ліричних стін своїх душ.

— Да, — писав щось таке Алігарх. — Ти акєан і я акєан… Но кагда два акєана встрєчаюцца…

Далі я не стала дочитувати цей «випадково» ним відкритий есемес. Далі там йшлося, певно, про дику енергію, що виникає при стику таких двох неосяжних глиб, як вони. Йой вибачте, я неетична падлюка. Читати чужі есемеси дуже некрасиво. Але хай той, хто сам ніколи не читав чужих есемесів, кине в мене мобільним телефоном.

Я чесно не знаю, коли саме цей великий теплий дядя вирішив завоювати моє маленьке холодне серце. Але вирішив він це зробити не простим способом, а, як йому здавалося, вельми екстравагантним і стильним. З екстравагантністю в нього вийшло — давно я не відчувала себе такою ідіоткою в очах громадськості. Хоча які там в сраку очі (в сраку? очі?..) — хто там тоді дивився на мене. Дивилися на те, що було довкола мене. А довкола була машина «вандерер» 1938-го року випуску. В таких люблять катати нєвєст до центррального загсу чи на фотосесію до Кия-Щека-та-Хорива з сестрою їх княгинею Ольгою і тіткою з вогнем і мечем, в бік Москви обернутою. Коротше, типу зйомка програми «все для тебе» з гопніківською любов'ю (мною) в главнай ролі.

Але було не просто так — заїхала за мною раритетна розвалюшка і все. Все відбувалося складніше. Спершу мене забрав алігархічєскій посланнік. Сказав:

— Я не знаю, що він там таке собі придумав, але сказано везти тебе до театру Франка.

— А шо він там собі задумав? — зайорзала на сидінні я. — В Туреччину мене продавати в рабство нє савєтую. Там наташ і так уже хватає, за мене багато не дадуть.

— Та нє, не в Турцію, — запевнив він.

Тоді в Марокко. Чи в Туніс. Чи ще в якусь франкофонну країну — не даремно ж до театру Франка везе, все ж, типу, має бути з симптомами квесту.

Нарешті ми доїхали до театру і Посланець вручив мені Перший білий конверт. «Слідуй за метеликом» — було надруковано на листку А4.

— Хуйова матриця… — пробурмотіла я.

Метелик — як хитровиїбано, мамусю злота! — сидів на комірці сорочки чувака у фраці. Галстук-бабачька типу. Чувак стояв і широко, як тільки дозволяли щелепи, посміхався мені через вікно.

— Я не піду! — спробувала я було вберегтися від лихої долі.

— Іди! — сказали мені і я пішла за метеликом прямісінько в той «вандерер», про який уже встигла вам розбовкати. Дядя з метеликом гостинно відкрив переді мною двері цієї карети і я, почуваючись ще тупіше, ніж вусатий десятикласник в ролі Снігурочки на новорічній ялинці для учнів перших-третіх класів, всілася на диванчик поряд з неосяжною копицею червоних троянд (бідні квіточки, за шо їх так?). З копиці стирчав Наступний білий конверт. Я чесно не памятаю, що в ньому було — точно не бабки, я би таке не забула. Значить, була директива слідувати далі. Ага, і ще якісь довжелезні графоманські ляси — псевдофілософія намішана з квазіхудожньою прозою. Коротше, читати було нестерпно боляче. Чи просто нудно… знаєте, скільки мені текстів присилають «тоже пісатєлі»? — дуже, дуже хочеться знайти там одного дня справжню ахуєнність. Вірю, такий день прийде. Спамте мене далі!

Отже, їдемо ми вулицями вечірнього Києва, а народ тиче пальцями — сарі, сєрьога, єкая тачіла чіста паєхала! Отетада… І світло, як на зло, в салоні горить. Хоч бери й закривайся копицею зрізаних статевих органів сімейства Rysa. А водій ще й катає мене туди-сюди, де побільше людей, — думає, тьолка розкошує, всі їй заздрять, напевне думає.

— Ех, — зітхаю я. — Нам ще далеко?

— Майже приїхали. — Водій, треба віддати йому належне, говорить українською значно краще, ніж я, наприклад, іспанською.

Врешті ми причалюємо до борту якогось велетенського метало-пластикового одоробла. Типу, мегамодний дорогий готель в історичному центрі. Дивно, що я його не помічала раніше — втім, естетика потворного не завжди привертає мою увагу.

Добре, що я вже перед тим встигла хильнути парочку маргарит з моїм приятелем-психіатром. Так що всі ці люди в уніформах (готельний стаф у даному випадку) не лякали мене, як буває. А їх навзаєм не злякала я — хтозна, може до них що не день заїздять обриганки в джинсах і на вандерерах. Може, це зараз такий загальнопоширений у Києві «сюрприз», що його роблять багаті дяді нєпонятним дєвочькам.

— Мене сюди привезли, а куди дальше, я не знаю! — чесно заявляю дяпану в уніформі.

— Вам, навєрна, в бар, — майже впевнено каже він. Ну да, алкагаліца, хто ж я іще.

Підіймаємося з дяпчиком на прозорому ліфті в захмарну даль цього Хуят-готелю. як читає його назву пересічний мешканець міста. Не від заздрості так читає, ні. А німці би теж так само прочитали цей Y як «У».

Я про щось весело тринджу з дяпчиком, моїм супроводителем. Га, як розпоясалася, сволота п’яна. Так би їхала і ціпило би мене — бо більшість цих продавців, конс'єржів, охоронців та банківських співробітників такі непроглядно дурні (так показують свою владу над вашею долею і впевнені у своїй унікальній ролі в житті Всесвіту), що інколи, дуже часто, майже завжди, ти в їх розум і важливість починаєш насправді вірити. І сидиш собі, не пікаєш, бо ти ж галімий якийсь доцент, позаштатний автор, студік-здобувач другої освіти (перша ні на що путнє не згодилася) чи просто митець. Тюлька, коротше. В морі таких крупняків, як вони. Унікальний феномен, скажіть? Made in ЦЦЦП. Можна пишатися.

— Здраствуйтє… — оглядаючи мене з голови до п’ят (майка з Бангкока — 6 доларів, джинси з незазнаних часів — не пам'ятаю скільки, чоботи з секонда — гривень двадцять, зате який психічний фіолетовий колір!), — каже мені тьотя «трохи за тридцять». Вони завжди, схоже, такого віку. Ці тьоті, що перевіряють, па дєлу ти

1 ... 35 36 37 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Добло і зло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Добло і зло"