Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі (Т. 2)"

— Тур Хейєрдал сюди лазив, значить, і я полізу! — розумним тоном прорік я, намацуючи ступнями надійнішу підпору.

— Те, що Хейєрдал не звернув тут собі карк, ще не значить, що не звернеш його ти!

Взагалі-то ми вже мали б валятися на м’якенькому піску посеред пляжу Анакенської бухти, але півгодини тому завернули трохи не туди.

То все я винен: щось намудрував з картою, через що Ян занадто рано повернув праворуч, не доїхавши якихось п’ять сотень метрів до повороту на Анакену. В результаті ми все ж спустилися до води, однак потрапили на інший, страшенно вузький і оточений грізними темно-багряними скелями пляж під назвою Овахе.

— Якщо я… е-е-е… не тойво, — сказав я, зазираючи в провалля. — Забереш собі мою колекцію дисків «Iron Maiden».

Чех лиш роздосадувано хитав головою. Я тим часом набрав у груди повітря і скоромовкою пролепетав:

— Раз на тиждень стирай з них пилю-у-у…

Затим переніс усю вагу на праву ногу, блискавично відштовхнувся нею від скелі і всім тілом рвонув через урвище.

— …ку! Уф!

Все. В дуже незручній позі (хоча, яка, в біса, різниця, у якій позі, головне, що дострибнув) я приклеївся до протилежної стіни. Гострі виступи муляли ребра, з подряпин на колінах та долонях сочилася кров, але я намертво закріпився на майже прямовисній кручі. Вхід у грот знаходився акурат під карнизом, на якому я стояв.

Чіпляючись пальцями за камені, я зігнувся навпіл, поволі нахиливши корпус. Потому, вивільнивши ноги, опустив їх донизу і повис на витягнутих руках навпроти продовгуватого лазу в підземелля. Ноги не діставали до твердої землі, одначе вона мала бути десь зовсім поряд. Розхитавшись, наче на гойдалці, розтиснув пальці і… за мить опинився всередині родової рапануйської печери, унікального місця, яке віками лишалося табу.

Звідкись згори долинув приглушений голос мого товариша:

— Ти як там? Голова ще на місці?

— Сорок секунд, політ нормальний, — жартома відрапортував я.

Склеп виявився не дуже глибоким. Він мав майже правильну півсферичну форму з радіусом три — чотири метри в основі, і був достатньо просторим, оскільки я міг стояти в центрі на повен зріст, майже не згинаючись. Усередині було пусто, якщо не зважати на нагромадження великих каменів коло протилежної стіни. Як вони потрапили у склеп, невідомо. Можливо, лежали тут від того часу, коли сформувався грот. Печера мала ще один вихід, який, проте, був настільки загромаджений нерівними прибережними скелями, що ззовні лишався практично невидимим. Я підійшов до другого отвору і визирнув назовні. Перед очима проступив брудний півмісяць пляжу Овахе, на який одна за одною накочувались хвилі… Саме в цьому місці майже сотню років тому висадився після корабельної аварії капітан Бенсон та члени його команди.

Міцні яйця — історія капітана Бенсона

Був собі колись такий собі капітан Бенсон, американець. На початку XX століття він командував торгівельною шхуною «El Dorado», котра курсувала між Орегоном та чилійськими портами, возячи різний крам. Під час одного з рейсів американцеві сильно не пощастило — він втрапив у тропічний шторм небувалої сили. До цього більше двох десятків років Бенсон полював на китів у Тихому океані, однак, за його словами, ще ніколи не бачив чогось подібного.

Шхуна Бенсона була завалена деревиною й тріщала по швах під натиском урагану. Через якийсь час американець наказав скинути весь вантаж у море, що, проте, не врятувало його судно. Корабель почав протікати відразу у кількох місцях, і скоро стало ясно, що довго він не протримається. Між тим шхуна знаходилась дуже далеко від берега, оскільки на шляху з Чилі до Америки кораблі зазвичай роблять чималий гак на захід, шукаючи кращого вітру.

Тікаючи з судна, що от-от мало піти на дно, одинадцять чоловік команди втиснулись на рятувальній шлюпці. Вони захопили з собою каструлю молока, бочку пісного супчику, коробку з пряниками та двадцять галонів питної води. Бенсон спромігся прихопити також секстант, однак, коли поліз за хронометром, з’ясувалося, що капітанська рубка залита водою, тож хронометр ніяк не дістати.

Насправді ніхто з команди вже не вірив у порятунок. Найближчою землею був острів Пасхи, і до нього лишалось… сімсот морських миль (тисяча триста кілометрів). Ба більше, не маючи хронометра, потерпілим довелося спочатку піднятися на північ, аби досягти потрібної широти (інакше вони ризикували просто «пролетіти» повз острів), що додало ще двісті миль до їхнього маршруту.

Тож капітанові Бенсону та його людям не лишалося нічого, хіба відчайдушно боротися за своє життя. Нещасливці ще кілька разів потрапляли у шторм, однак якимось дивом змогли вціліти. Під час однієї з бурь солона вода потрапила в діжку з прісною водою, зіпсувавши всі запаси. Відтоді до їхніх тортур додалася нестерпна спрага.

…Через дев’ять днів упертого просування на захід американці побачили на горизонті Рапа Нуї. Спрага зводила їх з розуму. Проте цього разу удача повернулася до нещасних спиною: минуло довгих сорок вісім годин, перш ніж вони змогли причалити до скелястого берега.

Бенсон висадився на східному боці острова, котрий у ті часи пустував. Його команда знаходилась на останній стадії виснаження, шкіру багатьох моряків нещадно роз’їдала морська сіль — найбільше страждали ступні ніг, через що половина матросів не могли ходити. Сам капітан раз за разом валився на пісок, але щоразу підводився і, стиснувши зуби, бурмотів: «Не здаватися… Не здаватися, хлопці…».

Нарешті якийсь рапануєць, що випасав овець у цій частині острова, помітив ватагу напівмертвих бідолах. Абориген чимдуж понісся в Ханга Роа і доповів про прибульців представникові чилійської влади, сеньйорові Едмундсу (британцеві за походженням). Едмундс, не зволікаючи, організував рятувальний загін і підібрав потерпілих. Після того він прихистив американців, надавши їм усе необхідне. Минуло небагато часу, і матроси з «El Dorado» потихеньку оклигали.

Проте найцікавіша частина історії тільки починалася.

Після чотирьох місяців перебування американців на острові до Рапа Нуї так і не навідався жоден корабель. Доблесному капітанові Бенсону геть не припав до смаку такий стан справ. Одного ранку він прокинувся, смачно вилаявся, сказав, що йому остогидли остров’яни з їх розміреним лінивим життям і що всім порядним людям не місце у цій Богом забутій дірі. Відтак американець вирішив відремонтувати корабельну шлюпку з «El Dorado» і дістатися до якогось великого порту, де його могли підібрати судна, що пропливали повз.

Проблема полягала в тому, що найближчим портом, куди регулярно заходили торгові та військові кораблі, був Папеете на о. Таїті (Французька Полінезія). Від острова Пасхи його відділяє… 2000 морських миль. Крім того, на той час на острові скінчилися сірники, через що бравому капітану довелося навчитись