Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

Він спалахнув з радості. Вона зацікавилась, це річ ясна. І в усякому разі не дала йому папірця з відмовою. Навіть відзначила в оповіданнях деякі гарні місця, — а це ж була перша в його творчості заохота.

— Згода! — палко промовив він. — І обіцяю вам, міс Морз, що я навчуся писати. Я пройшов уже багато, маю пройти ще не менше, але таки дійду до мети, хоч би й на всіх чотирьох довелося повзти. — Він підняв із землі звій рукописів. — Це мої «Пісні моря». Ви прочитайте їх як-небудь на дозвіллі, а потім скажете щиро свою думку. Мені так потрібна критика! Тільки будьте зі мною одверті!

— Я буду цілком одверта, — обіцяла Рут, відчуваючи в глибині душі, що сьогодні вона не була з ним одверта, і що навряд чи зможе бути одвертою й далі.

РОЗДІЛ XV

— Перший бій дано, — сказав Мартін через десять днів, дивлячись у дзеркало. — Але буде ще й другий, і третій, і так без кінця-краю, аж поки…

Не докінчивши речення, він роззирнувся по вбогій кімнатчині і спинив сумний погляд на купі повернутих рукописів, які в довгих конвертах лежали в кутку на підлозі. Йому ні за що було купити марок на дальші їхні подорожі, і за тиждень рукописів назбиралося чимало. Ще скількись надійде завтра й післязавтра, і зрештою повернуться вони всі. А він не матиме змоги розіслати їх знову. Вже цілий місяць він не платив за прокат машинки, бо грошей ледве ставало, щоб розраховуватися щотижня з Хігінботемом та з посередницьким бюро по найму.

Мартін замислено подивився на забризканий чорнилом стіл і раптом відчув до нього ніжність.

— Любий, давній друже, — промовив він. — Скільки щасливих годин проминуло коло тебе, і ти завжди був вірним товаришем. Ти ніколи мене не цурався, ніколи не ображав незаслуженими відмовами, ніколи не нарікав на надмірну працю.

Він сперся на стіл руками і поклав на них голову. Щось підступало до горла, і хотілося плакати. Пригадалась перша в його житті бійка, коли він, шестилітній хлопчик, весь у сльозах, відбивався кулаками під старшого на два роки супротивника, що гатив його куди попаде й довів до повної знемоги. Пригадалось, як дико закричала юрба хлопчаків, коли він врешті упав на землю, а з носа йому юшила кров і з підбитих очей бігли сльози.

— Бідне хлоп’я, — пробурмотів він. — Цим разом тобі не менш перепало. Збили тебе на квашене яблуко. Лежиш і не ворухнешся.

Картина першої бійки ще стояла в нього перед очима, аж тут її змінив довгий шерег бійок, що були пізніше. Через півроку Масна Пика (так звали його ворога) знов набив його, але цього разу й він підбив йому око. А це ж було не так просто! Перед ним промайнули одна за одною всі їхні сутички, і завжди він бував переможений, а Масна Пика — переможець. Але він жодного разу не втік. Згадка про це підбадьорила його. Він завжди стійко тримався до кінця, хоч би й як йому прикро доводилось потім. Масна Пика бився, як чистий диявол, ніколи не мав милосердя. Проте він витримував. Витримував попри все!

Далі Мартін побачив вузенький провулок між двома рядами ветхих будиночків. Край провулка стояла одноповерхова цегляна будівля, звідки доносився ритмічний стукіт машин, що друкували газету «Вісник». Мартінові було тоді одинадцять років, а Масній Пиці — тринадцять, і обидва вони продавали цю газету. Тим-то вони й зійшлися при друкарні. Масна Пика, звісно, знову причепився до нього, і не забарилася бійка, яка скінчилася внічию, бо за чверть до четвертої розчинилися двері експедиції і юрба хлопчаків кинулась туди по газети.

— Я відлупцюю тебе завтра, — почув він обіцянку Масної Пики, і тоді — свій власний голос, який, тремтячи зі стримуваних сліз, пролепетав, що він, Мартін, завтра чекатиме його тут.

Другого дня він біг із школи щодуху, щоб прибути на місце бою перший, і випередив Масну Пику на дві хвилини. Хлопці підбадьорювали його, давали поради, витицювали хиби і обіцяли перемогу, якщо він ніде за їхніми вказівками. І ці самі хлопці давали такі самі поради й Масній Пиці. Ну й утішилися вони того дня їхньою бійкою! Мартін на хвилину урвав свої спогади і заздрісно подумав, як цікаво було дивитись на них двох, Мартіна й Масну Пику. Бійка та тривала без перерви цілих півгодини, аж поки відчинилися двері експедиції.

Так спливало перед Мартіном його дитинство, ця щоденна біганина із школи до друкарні. Він не міг швидко бігати, бо від безперервних бійок став якийсь незграбний і неповороткий. Руки, що відбивали незчисленні удари, були по лікті чорні від синців, і де-не-де рани на тілі ятрилися. Йому ломило руки й ноги, спину, ломило все тіло, а голова була важка, мов свинцем налита. У школі він не грався і не вчився. Навіть висидіти цілий день за партою було для нього мукою. Здавалося, вічність минула, відколи почалися ці щоденні бійки, а в майбутньому, немов якийсь нескінченний кошмар, ввижалися знов такі самі бійки. «Чому не можна подужати Масну Пику?» — часто думав він. Це одразу поклало б край його мукам. Але ніколи не спадало йому на думку здатися й визнати, що Масна Пика дужчий від нього.

Отак змучений тілом і душею, але навчаючись великому терпінню, волікся він до друкарні, щоб спіткати там свого вічного ворога, Масну Пику, який так само був змучений і так само волів би припинити бійки, коли б не зграя хлопців-газетярів, що повсякчас роз’юджували гордощі у перебійців. Якось після двадцяти хвилин сутички, коли вони розпачливо намагалися знищити один одного, додержуючи всіх установлених правил, що не дозволяли бити ногою, штурхати в живіт і кидатися на лежачого, Масна Пика, засапавшись і спотикаючись, запропонував закінчити діло внічию. І тепер, схиливши голову на руки, Мартін здригнувся, коли побачив свою тінь з далекого минулого: задиханий, ледь на ногах стоячи, захлинаючись від крові, що текла йому з розбитих губ, він підволікся до Масної Пики, виплюнув кров, яка заважала йому говорити, і крикнув, що на нічию він не згоден, а коли Масна Пика хоче, то хай здається. Але Масна Пика не хотів здатися, і бійка закипіла знову.

Наступний день, і ще наступний, і так дні без кінця-краю — були свідками цих пообідніх змагань. Щоразу, починаючи битися, Мартін дуже страждав з болю, і від перших ударів — чи то противникових, чи й своїх — йому холола душа. Але далі приходила нечулість і він бився