Читати книгу - "Схід"

буде ніколи. Передовсім тоді, коли йшли на схід, і земля здавалася безмежною і майже безлюдною. Козак Єрмак міг почуватися праотцем, надаючи імена місцям, які йому траплялися. Строганови отримали від Івана Грозного території завбільшки півтора Бенілюксу і практично безлюдні. Тисячами кілометрів можна було мандрувати і сплавлятися ріками, тижнями нікого не зустрічаючи. Минуло чотири століття після Єрмака і Строганових — і я розкладаю мапи північного Сходу, на яких тільки зелень, пронизана жилками голубого. Атлас автомобільних доріг, який я привіз із собою, не охоплює однієї четвертої краю, бо там нема ні автомобілів, ні доріг. Однак уже ніколи не буде, як колись. Бо, закінчивши з простором, коли нарешті замкнули контур безкінечних земель, почали облаштовувати час. «Знявши із себе куфайку, Чиклін ще й роззувся і ходив по підлозі у шкарпетках, заспокоєний і задоволений з того, що тепер ніхто не позбавить Настю її участі у світовому житті; що ріки біжать до моря, і ті, які попливли на плоті, ніколи не повернуться, щоб мучити молочника Мішу; і що всі безіменні люди, після яких залишилися лише лапті і свинцеві кільчики, будуть змушені вічно скніти в землі, хоч і не можуть з неї встати. — Прушевський, — промовив Чиклін. — Я тут, — відповів інженер; він сидів у куті, спершись спиною, і байдуже дрімав. — Прушевський, скажи, чи досягнення високої науки зможуть воскресити померлих? — Ні, — сказав Прушевський. — Брешеш, — мовив з докором Жашев, не розплющуючи очей, — марксизм усе зможе. А як тоді Лєнін лежить цілий у Москві? Чекає на науку, бо хоче воскреснути».

Ми пішли по головному шосе, щоб відразу за мостом його полишити і ввійти між огорожі. Все було із сірого дерева. З дощок, виморених погодою. Нужденне і виставлене на вітри з-над Алтаю, Гобі, Такла-Макану, із серця сухих земель. Це так, якби повстромляти патики супроти космосу. Але трималося, і пси виповзали з-під фірток, щоб нас обгавкати. У зелених баюрах лежав сірий пластик. Дорога звивалася поміж останніми господами. Запахло живицею. Свіжорозпиляні дошки лежали купою, чекаючи своєї черги. Чекали, коли ця нескінченність почне їх повільно знищувати, як тільки вони сформуються у паркан або будинок. На віддалі — за останніми хатами — стояла самотня юрта. Це був єдиний спосіб дати собі раду з тим простором: переміщатися, піддаватися, плисти з ним у безодню, перетікати через греблі широт і меридіанів. Ці будинки були трагічні. Ніби сама природа їх сюди вкинула, закопала в землю, щоб потім повільно, невблаганно розтерти на сірий пил. Ніякої революції не було, бо вона викрадена ще перед тим, як почалася. Здерта на землю з неба, космосу і вічності, кинута в пил, як будинки в Кош-Агаші. І тому Кош-Агаш не отримав спасіння і стирчить наперекір безодням, як пучок хмизу. Мій екземпляр «Котловану» подолав, грубо кажучи, двадцять тисяч кілометрів. Скромне видання 1990 року з репродукцією картини Єроніма Босха на обкладинці. Як на такі відстані, степи і пустелі, він навіть непогано тримається. Я лиш мусив склеїти його сірою ізоляційною стрічкою, якою можна поремонтувати обірвані проводи в двигуні і тріщини на кузові. Читав його в літаках, у потягах, на вокзалах, біля вогнища. Уявляв собі, що історія набере властивої вагомості, коли я візьму його в ці краї. Він стане якимось ґатунком правди, схожим на реальні події. Хотілося мати Платонова при собі, коли буду на все це дивитися. Оскільки знав, що я занадто дурний, занадто прив’язаний до своїх і чужих суджень. Якби не він, я б ніколи сюди не вибрався, адже раніше не знав, що йшлося про скасування космосу. Про спасіння Кош-Агаша. Про закопування тієї могили, якою був світ, бо померлі мали встати аж до найстарших поколінь, а живі — більше не вмирати. Так мало бути. У це вірив син слюсаря з-під Воронежа, а потім спостерігав поразку найбільшого наміру в історії. Тому я врешті сюди приїхав. Тому тепер, у Попільну Середу, намагаюся це описати. Той катаклізм, в якому людська енергія на мить — а може, лише в уяві Платонова — набрала сили стихії із початків сотворення, і все, включно із запереченням законів космосу та воскресінням, стало можливим. Коли ми вийшли досить високо, побачили безмір Азії і внизу Кош-Агаш, як жменю стружки, розсипану під безстороннім, гарним небом. Він не мав шансів. Так, як і всі. Попілець. Боже мій, наскільки печальна ця духовна убогість калмицьких і осетинських невдах та бандитів! Їхні ідеї для світу — електрифікувати його, а тоді при лампочках натравити бідних на багатих, дурних на розумних, негарних на красивих, молодих на старих. Електрика і ненависть. Що в цьому спільного з революцією? Нічого. Це лиш ошуканство глобального масштабу, з якого Кош-Агаш отримав об’їдок, клаптик замість безсмертя. Замість визволення з круговерті народжень і смерті — запорошене перехрестя доріг, що провадять до кордонів, які охороняються страхом і рекрутами у розтоптаних чоботах. Тож якби не «Котлован», я сюди ніколи не приїхав би і не піднімався би на схили Курайського хребта, щоб подивитися на людські садиби зверху. Сто шістдесят сторінок розповіді про погибель видаються якоюсь іншою, розпачливою Книгою Буття. Приземлившись влітку у Братську, я побачив, як сірий дощ падає на старий бетон, на іржу, на потріскане скло. В одну мить, у предивному, яскравому спалахові, я зрозумів, що бачу сліди краху. Але зовсім не того, про який ми звикли судити із зверхністю, сатисфакцією і зневагою: оце, мовляв, російський комунізм завалився, той винахід диких і немитих розсипався на порох, і це завдяки нам, завдяки нашому одвічному прагненню свободи. Бо ж ми встигли вже на самі рештки. Коли у Братську дощ падав на покришений бетон, на заіржавіле залізо і на посіріле скло, я усвідомив, що тут, у цій країні, все просякнуте поразкою такого масштабу, про яку ми не маємо поняття. Ми уявляли собі якусь архаїчну, старосвітську революцію, в якій одні заберуть у інших, зліквідують власність разом із зайвою частиною суспільства. Ми оглядали занепад, вважаючи його торжеством. Тим часом ті, що розуміли справжній сенс, знали: ішлося про скасування матерії, про відхід від неї. Матеріалізм був боягузтвом. Адже йшлося не про якусь дитинну ліквідацію власності, а про ліквідацію її об’єкта. Матерія, яка розрізнює, розділяє людей, мала відійти в минуле разом з усіма колишніми забобонами. Не знаю, чому я усвідомив це у Братську, коли літак зупинився на мокрому, потрісканому бетоні. Може, ще не усвідомив, а радше почав передчувати. З Платоновим у бічній кишені штанів. І потім у Кош-Агаші, у Краснокамєнську, у