read-books.club » Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А 📚 - Українською

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

212
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А" автора Айн Ренд. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 35 36 37 ... 196
Перейти на сторінку:
образ, про який говорять, як про щось, притаманне авторам симфоній і романів, є даром усіх людей, які зрозуміли, як використовувати нафту, як керувати копальнею, як будувати електричний двигун? Той священний вогонь, що начебто палає в музикантах і поетах, — хіба не він протягом усієї історії підштовхує промисловців кидати виклик усьому світові заради нового металу, — так само, як і тих, хто винаходить літаки, будує залізниці, відкриває нові мікроорганізми чи континенти?.. Безкомпромісна відданість пошуку правди, міс Таґґарт? Чи випадало вам чути, як моралісти та любителі мистецтва кажуть про безкомпромісну відданість пошукам правди, притаманну митцям? Назвіть мені яскравіший приклад такої відданості, ніж твердження людини, що земля обертається, або наполягання іншої людини на тому, що сплав сталі й міді має чіткі властивості, які роблять його придатним для використання у незвичний спосіб, — і нехай світ колесує цього чоловіка, нехай нищить його, але він не візьме на себе фальшивих свідчень, не переступить через докази, здобуті власним розумом! Ось, міс Таґґарт, той вид духу, відваги й любові до правди — на противагу недбалому нікчемству, яке марно тиняється, запевняючи всіх, що практично досягнуло досконалості божевільного. Адже він — митець, який не має щонайменшої гадки про те, що означає його робота, його не обмежують такі грубі концепції, як «сутність» або «значення», він є засобом для передачі вищих містерій, він не знає, яким чином і навіщо створив свою працю, він здійснив це спонтанно — наче п’яний проблювався, митець не думав, він не опустився б так, щоб думати, він просто відчув; усе, що йому слід робити — це відчувати; митець відчуває, митець мимрить, його очі бігають, митець — млявий, слинявий, тремтячий, драглистий покидьок! Як чудово знаю, яка дисципліна, які зусилля, яке напруження розуму й неослабний тиск потрібні, крім властивості ясно бачити, щоб створити мистецький твір! Як достеменно я знаю, що це творення вимагає такої праці, що порівняно з нею каторжна праця здається відпочинком, і такої суворості, на яку не здатен навіть найзапекліший армійський садист, — і саме тому вище ціную робітника вугільної шахти, ніж будь-яке двоноге вмістилище вищих містерій. Робітник знає, що візки з вугіллям рухаються під землею не завдяки його почуттям, він чудово знає, що саме змушує їх пересуватися. Почуття? О, так, звісно, ми відчуваємо — він, ви і я, — насправді ми єдині люди, здатні на почуття, до того ж, ми добре розуміємо походження наших почуттів. Але те, чого ми надто довго не знали і вивчення чого так довго відкладали — це натура людей, які стверджують, що не можуть відповідати за свої почуття. Ми не знаємо, що саме вони почувають. Аж тепер ми починаємо про це довідуватися. Ця помилка коштувала нам занадто багато. І ті, хто винен найбільше, заплатять найвищу ціну; зрештою, так і має бути, згідно з правосуддям. Найбільша провина — на справжніх митцях, які зрозуміють тепер, що їх винищать першими, вони мусять бути готові бачити торжество власних винищувачів, оскільки допомогли їм знешкодити своїх єдиних захисників. Тому що коли і є трагічніший дурень, ніж бізнесмен, який не знає, що він — представник найвищого творчого начала людини, то це митець, який думає, що бізнесмен — його ворог.

«Це правда, — думала Даґні, йдучи вулицями долини, з дитячим захопленням розглядаючи вікна крамниці, що виблискували на сонці, — що місцевий бізнес вирізняється зумисною вибірковістю мистецтва, а мистецтво, — думала далі, сидячи в темряві оббитої дошками концертної зали, слухаючи мелодію контрольованої жорстокості, дослухаючись до математичної точності музики Гейлі, — має в собі сувору дисципліну бізнесу».

«І тому, й тому властива променистість інженерної справи», — думала Даґні, сидячи серед рядів лавок просто неба, милуючись виступом Кей Ладлоу. То був досвід, що вона його не переживала від самісінького дитинства: тригодинна вистава, яка розповідала незнану досі історію нечутими досі словами, основну ідею якої було віднайдено не серед поношеного одягу століть. Яка забута насолода — перебувати в стані заглибленості й уваги, куди спрямовують тебе віжки винахідливості, несподіванки, логіки, цілеспрямованості, новизни, бачити їх утіленими у виставі за допомогою найвищого артистизму жінки, яка грає героїню, духовна краса якої відповідає її фізичній досконалості».

— Ось чому я тут, міс Таґґарт, — сказала Кей Ладлоу, усміхаючись у відповідь на відгук Даґні після вистави. — Хоч як я талановито зображала найвидатніші людські якості, зовнішній світ прагнув знецінити мій рівень. Мені дозволяли грати винятково втілення аморальності: блудниць, легковажних дівуль, розлучниць, що їх зрештою завжди перемагала сусідська дівчинка, яка уособлювала всі чесноти посередності. Мій талант використовували для того, щоб він сам на себе зводив наклеп. Ось чому я покинула той світ.

Від самого дитинства, подумала Даґні, їй не випадало відчувати такого сп’яніння після перегляду вистави, відчувати, що в житті є речі, яких варто досягати замість того, щоб вивчати особливості клоаки, в чому немає жодного сенсу. Коли публіка покинула освітлені ряди лавок і розчинилась у темряві, Даґні зауважила Елліса Ваятта, суддю Наррангасетта, Кена Даннаґґера — чоловіків, про яких казали, що вони зневажають усі форми мистецтва.

Останній образ, що запав їй у душу того вечора, — дві високі, рівні, стрункі постаті, що віддалялися стежкою серед скель, а прожектор вихоплював золотий відблиск їхнього волосся. То були Кей Ладлоу і Раґнар Даннескольд. І Даґні замислилась: чи справді вона могла б повернутися у світ, де ця пара приречена?

Відчуття власного дитинства поверталося до неї щоразу, коли вона зустрічала двох синів молодої жінки, власниці пекарні. Вона часто бачила, як вони ходять стежками долини — двоє безстрашних істот, семи й чотирьох років. Здавалося, хлопчики сприймають життя так само, як Даґні. Вони не були схожі на дітей з зовнішнього світу — переляканих, замкнутих, єхидних, дітей, які захищаються від дорослих, які довідуються, що їм брешуть, і вчаться ненавидіти. Ці двоє хлопчаків були сповнені відкритої, радісної, товариської впевненості, схожі на кошенят, які навіть не підозрюють про існування кривди, вони природно, без будь-якої пихи, знали собі ціну і невинно вірили у здатність кожного незнайомця її розпізнати; діти відчували гаряче зацікавлення, що підштовхувало їх ризикувати, і переконаність, що в житті немає нічого несуттєвого чи закритого для досліджень. Якби вони зустрілись з недоброзичливістю, то відкинули б її з презирством, не як щось небезпечне, а як непорозуміння; вони не приймуть це як закон існування, навіть якщо їх змушувати.

— Вони уособлюють мою особливу кар’єру, міс Таґґарт, — мовила молода мама у відповідь на зауваження Даґні, загортаючи для неї буханку свіжого хліба і всміхаючись з-за прилавка. — Вони —

1 ... 35 36 37 ... 196
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"