Читати книгу - "Купеля"

Жінка подивилася на дівчину біля своїх ніг, перехопила її погляд. У прекрасних зволожених очах Соні було стільки щирості, смутку, прохання та надії, що жінка не витримала, обхопила Софійку за шию. Сидячи на підлозі, вона довго та невтішно плакала в обіймах незнайомої й водночас такої близької дівчини. Дівчини її сина…

— Тепер, Соню, ти все знаєш, — закінчила жінка свою розповідь. — Зрозуміла тепер, чому я не хотіла, щоб ти бачила мого сина в такому стані? Я мати, і я повинна була його захистити.

— Я хочу цієї зустрічі, — упевнено сказала Соня. — І що швидше, то краще.

— Сьогодні ми вже нічим не зможемо туди доїхати. Доведеться чекати до ранку. Можливо, воно на краще. У тебе буде час заспокоїтися і все ще раз обдумати. Якщо ти передумаєш їхати до Сашка, я тебе не осуджу, і, впевнена, син був би такої ж думки.

— Я не передумаю, — чітко сказала Софійка. — Я буду там, де він.

Розділ 33

— Я не розумію, дівчино, навіщо вам це побачення, — роздратовано мовив лікар у відповідь на прохання Софійки негайно побачити Сашка.

— Я наполягаю, — уперто повторила Соня.

— А я відмовляю!

— Ви не маєте права заборонити мені з ним побачитися.

— Маю! Я його лікар і зараз маю всі права. Відсторонять мене від посади, тоді не буду мати права. Це вам, панянко, зрозуміло?

— А вам зрозуміло, що я кохаю цю людину, чи ні?! — миттю спалахнула Софійка. — Чи вже долікувалися до того, що замість серця маєте в грудях камінь? Я залишила хворого дідуся, який після інсульту ледь сп’явся на ноги, подолала сотні кілометрів заради зустрічі з ним, а тепер якийсь лікар мені забороняє? У вас нічого не вийде! Якщо потрібно буде, то я зламаю ґрати на вашому клятому віконці та пролізу в палату! Я стану водою, щоб протекти потічком під дверима до його палати! Я вітром залечу крізь відчинені двері! Я стану ким завгодно, щоб із ним зустрітися, — затямте це собі! Навіть маленькою мишкою!

— Дурна. — Лікар похитав головою, усміхнувся. — Почала тут мені віршами балакати з «якимсь» лікарем, лірику розвела. Якби в мене в грудях був камінь замість серця, я б не зміг лікувати душі хворих. А ось ти навіжена та оскаженіла від кохання дівка.

— Це мій діагноз, лікарю? — відхекавшись, запитала Софійка та, трішки заспокоївшись, усміхнулася. — Я згодна. Я дурна, несамовито закохана дівчина, яку в найтяжчі хвилини її життя рятувала одна лише думка про зустріч із коханим.

— Що тобі дасть ця зустріч? Навіщо тобі бачити юнака в такому стані? Нехай він залишиться у твоїй пам’яті таким, яким був раніше. А зараз що? Хворий нікого не пізнає.

— Можливо, мене впізнає. Є така надія?

— Усе в нашому житті може бути. Але в цьому випадку найліпше дочекатися одужання хворого. Хоча… — Лікар знизав плечима.

— Тоді проведіть мене, будь ласка, до нього та залиште наодинці, — попрохала Софійка й з надією заглянула лікареві у вічі.

— Ходімо, — нарешті погодився той. — Оскаженіла від кохання, — додав уже з легкою іронією. — От навіжена! Таких іще не бачив!

Перед палатою лікар зупинився.

— Головне, — дав він пораду, — ніяких різких звуків, підвищених голосів і в жодному разі скиглення.

Від хвилювання Софійка втратила дар мовлення, тому лише кивнула головою на знак згоди.

— Дивись, не грюкни дверима, — додав лікар. — Розмовляй із ним лагідно, спокійно, бажано впівголоса.

— Так, — тихенько сказала дівчина.

Лікар підбадьорливо підморгнув дівчині та тихенько прочинив перед нею двері. У вузькій палаті Софійка побачила Сашка, який сидів спиною до дверей в інвалідному візку. На мить почуття страху паралізувало її волю й дівчина не могла ворухнутися. Здавалося, що та невгамовна сила життя, яка вела до цієї зустрічі через усі випробування, зараз покинула її. Дівчина відчула себе безпорадною. Але вона знайшла в собі приховані сили й зробила перший несміливий крок. Ще один крок назустріч тому, кого кохає. Ще на один крок вона ближча до нього. І ось вона позаду нього, відчуває тепло, запах його тіла,і від цього паморочиться в голові.

Тихенько, майже навшпиньках, Софійка обходить візок, знесилено сідає перед ним на підлогу.

Соня бачить його знову, але очі коханого затуманені й дивляться байдуже повз неї, кудись у глуху сіру стіну непривітної палати. Обличчя в Сашка змарніле, бліде, схудле, а на скронях сивина, якої раніше не було.

— Любий — тихо шепоче Софійка, намагаючись піймати його погляд. — Коханий, мій єдиний, подивися на мене. Я твоя Соня, твоє сонечко, твоя зіронька.

Лагідний, тихий голос змушує хлопця відірвати байдужий погляд від сірої стіни, і він зупиняє його на дівчині. Він дивиться на неї, але погляд порожній, нічого не значущий.

— Пам’ятаєш, як ти приїздив до мене? Як я тебе зустрічала? Ні? То я допоможу тобі все згадати. Удень ти був у баби Параски, — продовжувала дівчина, пестячи прохолодну руку Сашка. — А вночі, коли на небі висипали горохом зорі, ми завжди йшли до річки. Там була завалена верба, яка своїм віттям сягала самої води. Це було наше з тобою улюблене місце. Одного разу ти мені показав, як зорі купаються в річці. — Соня з надією дивилася на коханого. — Про це знають лише дві людини у всьому світі — ти і я. І більше ніхто. Коли тебе не було, то я не ходила жодного разу підглядати за зірками, бо це було б нечесно. Хочеш, ми знову будемо разом? Підемо до річки зоряної ночі…

Софійка побачила, як погляд Сашка знову ковзнув повз неї, та цього разу зупинився десь в іншому кутку палати. Вона проковтнула клубок, що застряг десь у горлі, і знову почала говорити, не втрачаючи надії. Слова, як завжди, знаходилися самі по собі, вони навіть не йшли, а лилися від щирого серця, але не зачіпали Сашка. Він не сприймав жодного слова дівчини.

Софійка тихенько піднялася, стала збоку хлопця, обняла за шию.

— Нічого, коханий, — прошепотіла вона. — Усе минеться та буде добре. Так буває в житті. Находять хмари, гримить грім, спалахують блискавки, а потім, після дощу, розпогоджується, виглядає сонечко і все навколо радіє змінам, змінам на краще. Тепер головне, що ми разом. Удвох нам буде легше здолати всі перешкоди. Для кохання немає нічого неможливого.

Дівчина поцілувала Сашка в щоку. Від її легенького дотику його повіки ледь здригнулися, але порожній погляд так і не відірвався від кутка…

Коли Софійка повернулася до кабінету лікаря, то там на неї