Читати книгу - "Країна гіркої ніжності"

— Справді? Ой, бабуню! А я так злякалася. Ключ у дверях, дзвоню, дзвоню…

Олеся припала до бабусі. Та прошептала:

— Ніжна моя, — якось так, мимоволі, вирвалося.

— Що ти, бабусю… Не лоскочися так.

Олеся засміялася. Але зиркнула тривожно:

— З тобою справді все окейчик?

— Зі мною все зайчик, — посміхнулася й собі Даздраперма.

— Ну, бабуню… Ти мене більше так не лякай.

— Не буду.

«Не буду», — пообіцяла Даза, але кого вона більше налякала: Олесю чи себе? Налякана, коли провалилася в сон чи непритомність, знепритомнівши навесні сорок першого року, а прокинувшись через п’ятдесят сім років… Тобто переживши знову ту давню непритомність, наче наяву. Як теперішню, але яка сталася тоді, за два місяці до війни, війни, яка знову різко повернула й перевернула її долю.

Коли ж Даза прокинулася в лікарні — в лікарні, зрозуміла не одразу, — побачила поруч себе Соню Кудрявченко. Сонтаринку. Сонтариночку. Вона сиділа біля ліжка й дивилася на Дазу. Гладила її очима.

— Ти… Ти…

Соня нагнулася й поцілувала Дазу в щоку.

— Де я? — прошептала Даза.

— У лікарні. Усе добре. Усе буде добре.

Пізніше Даза дізнається: Соня прибігла до лікарні, куди з інтернату привезли її, Дазу, тоді ж увечері. Вона сказала, що можуть її вбити, але не піде з лікарні, доки Даза не опритомніє. Доки вона не почує Дазин голос. Її можуть убити, робити що завгодно, але вона не піде з лікарні, доки не переконається, що Даза житиме. Вона кричала, дряпнула і лікаря, медсестру, вкусила санітара, котрий спробував її вивести. Зрештою їй дали спокій. Медсестра навіть дозволила прилягти на кушетці в сестринській.

Даза опритомніла під ранок. У неї виявилася (визначили вже вдень) звичайна вітрянка, але стрес привів до непритомності. Так сказав лікар. Той лікар, який дозволив Соні лишитися в лікарні. Соня за ніч тричі прокидалася і йшла до палати, де лежала Даза. Вона все ще спала. Соня серед ночі скидалася на сновиду й маленького привида у тьмяно освітленому коридорі дитячої лікарні. Чергова медсестра дивилася на неї жалісливо й захоплено.

— Дівчинко, — покликала вона, коли Соня піднялася з кушетки в сестринській.

Соня спинилася й подивилася на медсестру поглядом старої стомленої жінки. Медсестра полізла в шухляду стола й щось дістала, простягла Соні.

— Не бійся, — сказала вона. — Ти будеш тут до ранку. А може, й довше. Візьми.

То був шматочок цукру-рафінаду. Соня взяла, прошептала: «Дякую», — й міцно затисла цукор у жмені. Уранці, коли Даза справді опритомніла, вона простягла той шматочок подрузі. Цукор майже розтопився під дією тепла Сонтаринчиної долоні. Даза не взяла, а підвела голову, тяжку й водночас наче ватяну, й потяглася губами до цукру. Соня піднесла долоню до Дазиних губ, і Даза стала злизувати мокрий, розтоплений цукор. Медсестра дивилася, і їй захотілося раптом перехреститися. Що вона й зробила, подумки зробила. І ще подумки проказала «Отче наш». Точніше, перші слова «Отче наш, що на небесах, нехай святиться ім’я твоє…» Бо далі забула. Бо вже давно не молилася. Вона подивилася, як хвора дівчинка і та друга, вперта, неймовірно вперта, ні, вперта якось по-інакшому, по черзі злизують цукор з долоні. Подумала, що то теж молитва, тільки без слів.

Даза злизала останньою і посміхнулася.

— У тебе солодка долоня, — прошептала вона. — І солодкий палець. Зараз я його відкушу.

— Ти геть ряба, — сказала Соня. — Курочка ряба. Ко-ко-ко…

— Ко-ко-ко, — повторила Даза.

Сонтарина ще не раз приходила до неї. Втікала після уроків з інтернату і приходила. Доки сама не підхопила вітрянку. Але її поклали в іншу палату. І Даза навідувалася до неї. Ті кілька днів були найщасливішими в її житті після арешту тата й мами. Вони розмовляли, шепталися, Даза розповіла Соні геть усе: і що вона насправді досі дуже любить маму, це вона зрозуміла, і що ТеБе водила її додому і там шмагала. І сказала, що вирішила, як тільки повернеться в інтернат, про все розкаже на піонерській лінійці.

— Не треба, — сказала Соня. — Не треба, я прошу тебе.

— Чому не треба? — Даза цієї миті не розуміла Соню, таку відважну й чесну. — Я не боюся ТеБе. Що б не сталося…

— Тому не тре, що я тебе дуже люблю, — сказала Соня. — Дуже-дуже. А ТеБе нічого не буде. До того ж…

Вона вмовкла, а тоді глянула на Дазу — сумно й просвітлено. Так, з її очей лилося й світло, й сама вона наче засвітилася, чи щось важливе, найважливіше в житті щойно вирішила для себе.

— До того ж не ти одна ходила до цієї фашистки, — сказала Соня. — І Ліка, і Віра, і Тамара.

— Звідки ти знаєш? — Даза непідробно жахнулася почутому.

— Знаю.

— А як вони теж розкажуть…

— Вони не розкажуть. Ми придумаємо іншу помсту. Коли почнеться новий навчальний рік…

Соня вмовкла на півслові. Дивилася на Дазу так ніжно, що Дазі стало ніяково. Тоді торкнулася своїм лобом Дазиного.

— Баран буц, — сказала. — Я вигадала одну річ. Не проси — не скажу. А то не здійсниться.

— Ти віриш у забобони? — здивувалася Даза.

— Я не піонерка, мені можна, — тихенько засміялася Соня.

Дазі не судилося довідатися, що задумала Соня. Бо прийшла війна. А з нею те, що назавжди лишилося найгіркішим спогадом Дазиного життя. Хоча до нього був не менш гіркий. Тоді ще не спогад. Тоді чорна звістка, про яку довідалася Даза, коли поверталася в інтернат і про яку їй не хотіла казати Соня. У туалеті повісилася Аня Боровко, голова ради їхньої піонерської дружини імені Павлика Морозова, старша за Дазу і Соню, семикласниця, яку за декілька днів перед трагедією прийняли в комсомол. Аня була найактивнішою серед інтернатівських активісток, а прославилася тим, що її листа з відмовою від батьків і прокльонами на адресу «шпионского отродья, гадов, которых надо уничтожать, как самую большую мерзость», надрукувала піонерська газета. Казали, що, вже накинувши петлю на шию, Аня спробувала відрізати собі язика і пальця на правій руці. Катя Ручакова, яка спала тепер поруч із Дазою, розповіла по секрету, що до цього вчинку Ані приклала руку Валерія Капустіна. Бо Лєрка розказала дівчатам, як Даза порвала листа від мами, а тепер дуже