Читати книгу - "Американський психопат"

— Крихка, — каже він, кидаючи на мене погляд. — Ти сказав, що вона крихка.

— Вибач, але це правда. Вона така. Ти ж читав огляд у «Таймс», так?

— Тримай, — він дістає з кишені й передає мені відксерену статтю. — Я хотів довести, що ти неправий. Прочитай це.

— Що це? — питаю я, розгортаючи аркуш.

— Стаття про твого героя, Дональда Трампа, — шкіриться Мак-Дермотт.

— Я бачу, — кажу я обачливо. — Дивно, чому я її досі не читав.

— І… — Мак-Дермотт пробігає статтю очима і жестом звинувачення вказує на нижній абзац, обведений червоним чорнилом. — Як думаєш, де подають найкращу піцу на Мангеттені, на думку Дональда Трампа?

— Дай я прочитаю, — зітхаю я, відмахуючись від нього. — Ти можеш помилятися. Жахливе фото.

— Бейтмене. Дивись. Я це обвів, — каже він.

Я прикидаюсь, що читаю цю довбану статтю, але насправді стаю все лютішим, тож доводиться повернути її Мак-Дермотту. Я роздратовано запитую:

— І що? Що це означає? Що ти, Мак-Дермотте, намагаєшся мені сказати?

— То що ти думаєш про піцу в «Пастелях» тепер, Бейтмене? — самовтішно запитує він.

— Що ж, — починаю я, обережно добираючи слова. — Гадаю, мені слід повернутись і спробувати піцу ще раз… — Я промовляю це крізь зуби. — Я просто кажу, що, коли я останнього разу там був, піца була…

— Крихка? — підказує Мак-Дермотт.

— Так, — знизую плечима я. — Крихка.

— Ага, — переможно посміхається Мак-Дермотт.

— Послухай, якщо піца в «Пастелях» годиться для Донні… — Мені страшенно неприємно це визнавати перед Мак-Дермоттом, я зітхаю і невиразно закінчую: — Вона годиться і для мене.

Мак-Дермотт радісно регоче. Він переміг.

Я нарахував три краватки з шовкового крепу, одну з шовкового атласу від «Версаче», дві фулярові, одну шовкову від «Кензо», дві з шовкового жакарду. В повітрі відчуваються запахи «Ксеріус» і «Тускані», і «Армані», і «Обсешн», і «Поло», і «Ґрей Фланнел», і навіть «Антей», вони змішуються, зливаються, випаровуються з костюмів, формуючи новий аромат — холодний і нудотний.

— Але я не прошу пробачення, — попереджаю я Мак-Дермотта.

— Ти вже перепросив, Бейтмене, — відповідає він.

Заходить Пол Овен у кашеміровому спортивному піджаку з одним ґудзиком, шерстяних фланелевих слаксах, сорочка від «Рональдус Шамаск» з комірцем на ґудзиках, але вражає мене, насправді, його краватка від «Ендрю Фецц», марки «Занзарра» — яскраві сині, чорні, червоні, жовті смужки. Керрузерс теж захоплений, він нахиляється до мене і запитує (якщо я правильно розчув):

— Як думаєш, бандаж на мошонці у нього в таких самих кольорах?

Я не відповідаю, він відсувається, розгортає один із випусків «Спортс ілюстрейтед», що лежать на середині столу, і, наспівуючи щось тихенько, занурюється в статтю про олімпійських стрибунів у воду.

— Привіт, Хальберстаме, — каже Овен, проходячи повз мене.

— Привіт, Овене, — кажу я, милуючись тим, який він стильний, як рівно зачесане назад його волосся… це просто спустошує мене, і я подумки відзначаю для себе, що треба спитати його, де він купує засоби для волосся, яким мусом користується, — перебравши всі варіанти, я зупиняюсь на варіанті «Тен Ікс».

Грег Мак-Брайд заходить і зупиняється біля мого стільця.

— Ти дивився «Шоу Вінтерс» зранку? Це бардак. Повний бардак.

Ми даємо один одному п’ять, перш ніж він займає місце між Дібблом та Ллойдом, бозна-звідки вони прийшли.

Кевін Форрест заходить із Чарльзом Мерфі, кажучи:

— Я чекав на лінії, але дзвінок обірвався. Фелісія знову облажалась.

Я навіть не звертаю уваги на те, як вони вбрані. Але ловлю себе на тому, що не можу відірватись від вінтажних запонок Мерфі у вигляді сов із блакитними очима-кристалами.

Відеопрокат, потім — «Д’Аґостіно»

Я блукаю «Відеовидіннями», відеопрокатом біля моєї квартири у Верхньому Вест-Сайді, потягуючи дієтичну пепсі, у навушниках мого плеєра «Соні Вокмен» грає новий альбом Крістофера Кросса. Після роботи я пограв із Монтґомері в ракетбол, потім пішов на масаж шіацу і зустрівся з Джессі Ллойдом, Джеймі Конвеєм та Кевіном Форрестом за випивкою «У Расті» на Сімдесят третій вулиці. Сьогодні я вдягнув нове шерстяне пальто від «Унґаро Уомо Парі», зі мною дипломат від «Ботеґа Венета» та парасолька від «Джордж Ґаспар».

У прокаті людей більше, ніж зазвичай. У черзі забагато пар для того, щоб взяти «Виправну колонію трансвеститів» чи «Пизду Джинджер» і не почуватись ніяково, до того ж у відділі жахів я зустрів Роберта Ейлза з Першого Бостонського — принаймні мені здається, що це був Роберт Ейлз. Він пробурмотів: «Привіт, Макдональде» й оминув мене, тримаючи в руках касети «П’ятниця тринадцяте: частина сьома» і документальний фільм про аборти. Я помітив, що у нього прекрасний манікюр, враження псував лише «Ролекс» із фальшивого золота.

Порнографію взяти не вийде, тож я переглядаю розділ легких комедій, зрештою беру фільм Вуді Аллена, але почуваюсь надуреним і все одно незадоволеним. Я хочу чогось іншого. Проходжу повз секцію рок-музики — нічого. Опиняюсь у комедіях жахів — те саме. І раптом відчуваю незначний напад тривоги. Надто багато довбаних фільмів, аби щось обрати. Я пірнаю за картонний рекламний щит нової комедії з Деном Ейкройдом і приймаю дві пігулки «Валіуму» по п’ять міліграмів, запиваючи дієтичною пепсі. Потім завченим рухом, наче запрограмований, тягнусь за «Подвійним тілом» — я брав цей фільм тридцять сім разів, — і йду на касу, де двадцять хвилин чекаю, доки мене обслужить кремезна дівчина (п’ять фунтів[76] зайвої ваги, сухе кучеряве волосся). На ній бахматий непримітний светр, достоту не дизайнерський — напевно, щоб приховати те, що в неї нема цицьок, хоча очі у неї навіть гарні — і що їй з того? Нарешті, моя черга. Я передаю їй коробки.

— Це все? — запитує вона, забираючи мою членську картку.

Я в чорних шовкових рукавичках від «Маріо Валентіно». Членство у «Відеовидіннях» коштує мені всього лише двісті п’ятдесят доларів на рік.

— У вас є фільми з Джеймі Герц? — запитую я, намагаючись зловити її погляд.

— Що? — неуважно перепитує вона.

— Фільми, у яких грає Джеймі Герц?

— Хто? — дівчина вводить щось у комп’ютер і каже, не дивлячись на мене: — На скільки вечорів?

— Три, — кажу я. — Ви