Читати книгу - "Море-океан"

зберігалась у найгіршому місці з усіх можливих — десь у будинку Марії Луїджі. Бартлбум, зійшовши з екіпажа в Бальцені, за п’ять кілометрів до Голленберґа, переночував у готелі й наступного ранку взяв екіпаж та й подався назад, до Бад-Голлена. Почалася його одіссея. Справжнісінька одіссея, повірте мені.

Щодо Марії Луїджі він застосував звичну тактику, безпомилкову. Не попередивши, зайшов до кімнати, у якій жінка марніла, лежачи в ліжку й лікуючи нерви, без жодних преамбул мовив:

— Люба, я прийшов забрати листи.

— Вони на письмовому столі, серденько, — відповіла вона ніжненько. Потім, достеменно по двадцяти шести секундах, видала здавлений стогін і знепритомніла. А Бартлбум, певна річ, уже зник.

Сів у екіпаж, прямуючи тепер до Голленберґа, і вже ввечері наступного дня з’явився в будинку родини Аншерів. Його провели у вітальню, ще б трішки — і він геть змарнів, виснажився. Сиділа за піаніно панянка і грала, голівонька й волосся кольору воронячого крила, й усе решта, а граючи, скидалася на янгола. Сама-самісінька, вона та піаніно — і квит. Неймовірно. Бартлбум скам’янів, тримаючи скриньку з червоного дерева в руці, незрушно завмер на порозі вітальні. Навіть упрівати більше не міг. Споглядав і потому.

Догравши, панянка звернула на нього очі. Остаточно захопившись, він перетнув вітальню, підійшов аж до неї й, поставивши скриньку з червоного дерева на піаніно, промовив:

— Панно Анно, я чекав на вас. Я чекав на вас багато років.

І цього разу відповідь була незвичною.

— Я не Анна.

— Перепрошую?

— Мене звати Елізабетта. Анна — це моя сестра.

Ми близнючки, якщо розумієте.

Як викапані.

— Моя сестра в Бад-Голлені, на водах. Кілометрів за п’ятдесят звідси.

— Так, я знаю дорогу, дякую.

Це справжня ураза. Нема чого й казати. Справжні урази. На щастя, у Бартлбума були запаси, сили духу в його кістлявому тілі було аж занадто. Він знов помандрував, тепер у бік Бад-Голлена. Якщо Анна Аншер була там, то саме туди йому й слід було прямувати. Просто. Майже на півдорозі йому почало здаватися все не таким простим. Справа в тім, що він не міг відкараскатися від почутої музики. І від піаніно, і рук на клавішах, і голівки з чорним, як воронове крило, волоссям, загалом від побаченого видовища. Усе здавалося плутнями диявола, настільки було досконалим. Чи долею — казав сам до себе Бартлбум. Мучився професор через цю історію з близнючками, однією художницею, іншою — піаністкою, ніяк вона не вкладалась йому в голові, та воно й зрозуміло. Що більше часу спливало, то менше він тямив. Сказати б, із кожним кілометром шляху він розумів на кілометр менше. Зрештою вирішив, що йому конче слід зробити перерву для роздумів. Зійшов з екіпажа в Поцелі, за шість кілометрів до Бад-Голлена. І там переночував. А наступного дня взяв екіпаж до Голленберґа. Обрав піаністку. Чарівніша, подумав він. На двадцять другому кілометрі змінив думку, а точніше в Бацелі, де зійшов на ночівлю. Продовжив шлях рано-вранці, узявши екіпаж до Бад-Голлена, душею вже заручившись із Анною Аншер, художницею, а потім спинився в Зуцері, маленькім селі за два кілометри від Поцеля, де остаточно вирішив, що за вдачею він більше підходить Елізабетті, піаністці. Протягом наступних днів його вагання знову привели його в Альцен, відтак у Тоцер, звідти в Бальцен, потім назад у Фацель, а звідти, одне за одним, у Пальцен, Рульцен, Альцен (утретє) і Кольцен. У місцевого населення склалося враження, що це, мабуть, інспектор із якогось міністерства. З ним усі поводилися дуже ввічливо. Коли він утретє прибув до Альцена, виявилося навіть, що на нього чекають збори міщан. Він не звернув уваги. Він не був формалістом. Бартлбум був простим чоловіком, простаком. Справедливим. Дійсно-бо.

Та одначе.

Утім, усе це не могло тягтися вічно. Навіть попри те, що місцеві були до нього добрими. Рано чи пізно все мало добігти кінця. Це збагнув Бартлбум. Отож після дванадцяти днів захоплених вагань він одягнув костюм до лиця й рішуче подався в Бад-Голлен. Вирішив так: доживатиме віку з художницею. Приїхав увечері у святковий день. Анни Аншер вдома не було. Мабуть, невдовзі повернеться. Почекаю, — міркував він. І став чекати у вітальні. Раптом у голові, як блискавка, промайнув простий і нищівний образ: його чудова блискуча скринька з червоного дерева стоїть на піаніно в будинку Аншерів. Він її там забув. Таке важко збагнути звичайним людям, як-от мені, бо в цьому загадка вищих умів, це все справа геніальних шестерень, здатних на грандіозні виверти й колосальні ляпсуси. А Бартлбум мав саме такий розум. Часом на колосальні ляпсуси. Утім, він лишився незворушним. Скочивши на рівні ноги, сповістив, що повернеться згодом, і заночував у невеличкому заміському готельчику. Наступного дня винайняв екіпаж до Голленберґа. Уже почав певною мірою звикати до цієї дороги, так би мовити, став її справжнім знавцем. Якби в університеті була кафедра з вивчення цього шляху, я б присягнув, що дісталася б вона йому, це вже безперечно.

У Голленберзі все пройшло гладко. Скринька дійсно стояла там.

— Я хотіла надіслати вам її, але гадки не мала, де вас шукати, — мовила до нього Елізабетта голосом, який би спокусив навіть глухого. Бартлбум на мить завагався, потім опанував себе.

— Байдуже, і так гаразд.

Поцілувавши їй руку, розпрощався. Цілу ніч очей не стулив, але вранці сів у перший екіпаж до Бад-Голлена. Прекрасна мандрівка. Під час кожної зупинки його вітали і влаштовували свято. Такі вже вони були, ті місцеві люди, прив’язувалися, люди товариські, які не ставлять зайвих питань, приймаючи тебе зі щирим серцем. По-справжньому. Територія незугарна, що аж кров холоне, це варто зазначити, але люди там люб’язні, люди з іншого часу.

Та одначе.

З Божої ласки, Бартлбум приїхав у Бад-Голлен зі своєю скринькою з червоного дерева, листами та всіма пожитками. Повернувшись до будинку Анни Аншер, попросив, щоб про нього сповістили. Художниця саме писала натюрморт[6]: яблука, груші, фазани, те і се, фазани, певна річ, мертві, мертву природу, як годиться. Голівоньку ледве схиливши вбік. А волосся кольору воронового крила обрамляло її дивовижне личко. Якби стояло там піаніно, сумнівів не лишилося 6, що то була інша, та, що з Голленберґа. Утім, це була вона, з Бад-Голлена. Викапані, присягаюсь. Дивовижно, на що здатна природа, коли береться до справи старанно. Неймовірно. Справді.

— Професоре Бартлбуме, яка несподіванка! — скрикнула Анна.

— Добридень, панно Аншер, — відповів він, поспіхом додавши: — Анна Аншер, адже так?

— Так, а що?

Професор Бартлбум хотів діяти напевне. Бо всяке трапляється.

— Що вас привело аж сюди, щоб ощасливити мене своїм