Читати книгу - "Мольфар"

Вона пішла десь межи люди, щось там продавала, — бринзу, ягоди, трави…

Потім когось до мене приводила, бо треба було помогти зі здоров’ям… було й таке, що в людей пропадала худоба або хтось десь заблудився… всяке бувало… А я це все видів. Життя під чистим небом прочищає зір, і слух, і нюх… Так я знову став трохи прихилятися до людей. Бодай до тих, кого хотів видіти…

Вона народила мені сина. Я розвів велику череду — треба було думати щось про сім’ю… Але вона все банувала за чимось. Нічого мені не казала, а коли вже синові сповнилося три рочки, він бігав за мною по лісу і щебетав, — вона розказала мені, чого пішла тоді до лісу…

То все любов, чоловіче! Коли вона є, то людина за нею ходит, як за сонцем…

Дід раптово зупинився, перевів подих. Уважно подивився на Дмитра. Зіпершись на стовбур дерева, відпочивав. Повіки очей зімкнулися, обличчя зблідло…

— Але правдива любов є мудра, — продовжив по хвилі. — Вона вміє чекати — навіть усе життя. Світити і чекати… А та людська любов — як мисливська пастка для вовка. Вона нічого не попустит: тримає так, що посторонки рвуться, серце тріскає… один день гріє, а другий — палит…

Є така любов дика межи людьми, — дика, бо в ній нема волі… така, що нині цілує, а завтра вбиває…

Та жінка була вдячна мені, була добра до мене, — але і моє серце тільки краєм пригріло її… Біда нас звела, а любов розвела…

Старий помалу розімняв старі кістки і став сходити вниз. Він довго йшов мовчки, а потім знову заговорив:

— Вона пішла в село і більше не вернулася. А я лишився з сином. І ми стали жити удвох далеко від людей — поки він не виріс парубчаком і не пішов від мене…

— Чому він теж виявився таким невдячним?

— Невдячним? Чому ти так кажеш? То його життя: він був би слабаком, якби став тінню мене! А ким був би я, коли б не прийняв своєї долі?

Є святий закон, який людина не має права переступати: ніхто нікому в цьому і в інших світах не має права нав’язувати свою волю…

Мій син був найсильнішим з людей…

Старий знову замовк і швидкою ходою пішов униз звіриною стежкою…

В якийсь момент Дмитро загубив його з поля зору. Потім він знову виринув десь ніби збоку.

Коли внизу з’явилася стежка, витоптана людськими ногами, зупинився, почувши голос старого. Той наче з кимось перемовлявся.

Оглянувся. Старий махнув йому рукою:

— Іди, сину, вниз! Дорога сама виведе тебе…

Дмитро хотів щось сказати, але старий гукнув:

— Іди! Дерево буде жити!

Він ще довго оглядався, намагаючись побачити між деревами маленьку постать, але Юр наче розчинився у лісі…

* * *

Сонце стояло високо над горизонтом, коли Дмитро знову опинився на тій самій дорозі, що вела до закинутої будівлі. Пішов у бік траси, і дорогою його наздогнали двоє чоловіків.

Страх миттєво пробіг по ногах, вони легенько підкосилися. Але він знав, що тепер все має змінитися.

— Хлопці, я вийду цією дорогою на трасу?

— Так, наздоганяйте нас — ми теж туди! — гукнув один. — Тільки швидше — скоро має бути маршрутка!

* * *

«…Коли легенький дощик зрошує пустелю, здається, що нічого не змінилося. Скільки злив треба пролити в океан піску, аби пустеля проявила ознаки нового життя!

Але коли над нею пролітає бодай маленький дощик — це ознака того, що піщаний океан запрагнув змін. Пустеля прикликала дощик. І тепер її глибоке коріння буде вишукувати в собі дихання оаз, буде розчищати зсередини дорогу маленьким джерелам…

Життя відкрило мені це не як метафору, а як наріжну думку, ідею, — винесену не з книжного океану, а з власного пережиття. Воно несподівано поставило на моєму життєвому шляху незвичайних, хоча й не примітних, людей. Вони не дали мені прямих відповідей на ті питання, які мене роздирали зсередини, ставили на грані життя і смерті. Їхні думки були тільки їхніми думками — і вони не пропонували рецептів зцілення від душевних недуг.

Але згодом, згадуючи цих людей, я став цінувати кожну зустріч, кожну щиру розмову. Навчився сприймати свою професійну звичку колекціонувати думки великих людей як шанс зустрітися в часі і просторі з цими особистостями, у яких хотілося б багато чому повчитися. І вони дали мені такий шанс — залишили свої нетлінні думки…

Робота над укладанням цієї книжки стала живою купіллю для моєї свідомості. Я вбирав у неї кожну думку, як несподіваний лист із вічності, адресований саме мені.

У моєму житті зовні все виглядало без змін. Але я знав, відчував, що моє „дерево“, мій „храм“ тепер не розділені між собою. Вони постійно ведуть діалог, вони сперечаються — два крила свідомості…

Але не намагаються знищити один одного…

Слова мертві, якщо ти, дорогий читачу, не освітиш їх глибинним променем власної свідомості. Якщо не приймеш їх у живе коло царства поріднених думок…»

* * *

Так написав Дмитро у передмові до книжки, яку він уклав таки упродовж року.

Він хотів присвятити її Юрові. Довго думав, як сформулювати цю посвяту. А тоді просто написав епіграф: «Дерево буде жити…»

Він зрозуміє, якщо колись прочитає його книжку…

З першим автографом захотілося подарувати книжку Анні. Він не спілкувався з нею, не розпитував у свого колеги, як її справи. Але в думках вона стала його Діотімою — і це принесло справжнє полегшення…

Він не знав номера її телефону. Тому зателефонував на кафедру.

— Анна вже не працює у нас. Звільнилася ще півроку тому… Куди поїхала? Вона не залишила своїх координат…

* * *

Влітку він купив путівку на базу відпочинку в горах. Не хотілося шукати навмисних пригод — було достатньо подихати гірським повітрям…

Розшукав дорогу, яка вела до розваленої будівлі. Пішов стежкою уздовж потічка. Довго блукав між буками, намагаючись зорієнтуватись, в який бік рухатися…

Але ліс застережливо шумів, його таємниці затулились гіллям від людського ока.

— Діду Юре! — голосно гукав Дмитро, а сльози самі котилися з очей…

Він поклав книжку на зрубі старого пня, ще раз поглянув на епіграф: «Дерево буде жити…».

А тоді під ним дописав ручкою: «Мольфар».

* * *

І після Дмитрової крапки мені теж хотілося б поставити крапку в його історії. Відверто кажучи, інтересу до його персони в мене виявилося незрівнянно менше, ніж у мольфара. Я знаю, що такі