Читати книгу - "Маркус і Діана. Світло Сіріуса"

— Я нікуди не їду. Зараз зійду вниз і дам інтерв’ю. Отам я й оголошу, що більше не зніматимуся в кіно, бо мене до краю стомила вся та суєта.

— Чи ж вони тобі повірять?

— А хай як хочуть.

Він на мить замислився.

— Ді… Метте.

— Так.

— Я подумав, чи не могла б ти…

— Що?

— Чи не могла б ти попросити тих фотографів не давати моїх знімків у газети.

— Чого це?

— Не знаю. Мені якось дуже незручно.

— Я попрошу, — сказала Метте.

— А якщо вони відмовляться?

— Тоді я не дам їм інтерв’ю.

Маркус полегшено зітхнув.

— Я тобі страшенно вдячний.

Запала недовга мовчанка. Ніхто з них не знав, що казати. Обоє одне одному всміхалися.

— Що ти тепер робитимеш? — стиха спитав Маркус..

— Працюватиму в батьковій крамничці. Уявляєш таке дурненьке дівча, як я, в крамничці?

Обоє засміялися.

— А ти що робитимеш?

— А я ходитиму в загальноосвітню школу для підлітків, — відповів Маркус, відчиняючи перед нею двері.

Розділ XV

То було однієї вересневої суботи. Надворі вже рано почало смеркатися. Перший місяць у школі для підлітків виявився не настільки страшним, як Маркус боявся. Кілька хлопців ще й досі його дражнили, бо ж прізвисько перейшло за ним із початкової школи. Одначе він і сам не приховував, як його там називали.

— Отже, тебе звати Маркус Сімонсен, — сказав учитель.

— Так, але зазвичай мене називають Мавпусом.

Клас засміявся, але так собі — немов знічев’я. Нелегко було дражнити того, хто не приховує свого прізвиська.

— А ще я червонію, — сказав він. — Крім того, дуже часто.

Класом знов гойднувся сміх, але тільки де-не-де, а тоді й зовсім ущух.

Маркус та Сіґмунд опинилися в одному класі й далі подовгу прогулювалися сюди й туди шкільним подвір’ям, заглиблюючися в чудернацькі розмови.

— Уява, — казав, бувало, Маркус, — це не те, що в тебе на думці. Це те, що ти відчуваєш.

— Не можна відчувати того, що уявляєш, Маркусе…

— Я Мавпус.

— Гаразд, Мавпусе. Перш ніж щось відчуєш, треба подумати.

— Ні, не треба. Перш ніж думати, треба щось відчувати.

— То неможливо. Ти, скажімо, не зможеш відчути того, що світлу Сіріуса вже понад вісім років, поки про це не подумаєш.

— Не можна подумати про світло, перш ніж його відчуєш.

Так вони не раз і не два заплутувалися в суперечках і ніколи не могли порозумітися. Ніхто до пуття не знав, чому Маркус та Сіґмунд товаришували, але нікому й на гадку не спадало тим перейматися.

— Хіба обов’язково треба весь час усе розуміти? — казав Маркус, і Сіґмунд, бувало, з ним погоджувався.

Еллен Кристина була закохана в Сіґмунда, а той у свою чергу був закоханий у Еллен Кристину. Якось Маркус та Муна цілувалися перед баром, куди заходили перекусити одного серпневого вечора. Обоє зробилися червоні, як варені раки. Усе було прекрасно, та коли вона спитала, чи не навчив би він її танцювати «маркушак», він відповів, що насправді танцювати не вміє. Того разу він просто прикидався. Їй страшенно сподобалася його відповідь, і вона сказала, що добре було б, якби всі хлопці були такими скромними, як він. Одначе таких, як він, ніде не було. І Маркус загалом із нею погодився. Такого, як він, ще треба було пошукати.

Того ранку він сидів у своїй кімнаті й писав листа Робертові де Ніро. Власне кажучи, писав не він. Писала юна норвезька актриса Марікка Сімонсен. Норвезькою мовою. Таким чином він міг не думати. Потім можна буде листа перекласти. «Дуже добре з мінусом» за останню контрольну з англійської свідчило про те, що переклад у нього вийде.

Марікка запримітила м’яку зморшку навкруг Робертових уст, тож її цікавило, чи й справді він був такий крутиголова, якого із себе удавав. Звісно, їй нема до того ніякого діла, але вона просто хотіла йому сказати таке: хоч би яким самотнім він почувався, нехай знає, що в Норвегії в нього завжди є одна безробітна юна актриса, котра його розуміє. Він не мусив відповідати, але якщо то його не надто обтяжить, вона буде страшенно рада, якщо він надішле її меншому братові Маркусові Сімонсену свій автограф. Маркус — славний хлопець, але, на жаль, не наважується писати сам. Власне, він неймовірний страхополох. Атож, можливо, навіть більшого страхополоха, як він, ніде й немає. Він боявся всього, чого тільки можна було на цьому світі боятися: висоти й темряви, велосипедів, льодовиків і дівчат.

І поки він писав того листа, то розчулювався дедалі більше й більше, а після слів «…та понад усе він боїться бути Маркусом» так розчулився, що пустив сльозу, і кілька сльозин крапнуло на папір. Він розтер їх по аркушу й трохи розвіз чорнило. Вийшло гарно, але й не зовсім. Начебто чогось не вистачало. Хтозна, чого саме.

— В тебе щось сталося, Маркусе?

У дверях стояв Монс. Він занепокоєно дивився на сина.

— Та ні, тату.

— Ти плачеш?

— Hi.

Здавалося, що Монс зараз ляпне якусь нісенітницю. Та останньої миті він передумав, кивнув і сказав:

— Розумію.

Маркус усміхнувся:

— Та я знаю.

— Тобі прийшов лист.

— Лист?

— Так… з Гортена.

Він подав Маркусові великий сірий конверт.

— Ти його не розпечатаєш?

— Це особистий лист, тату.

— Ну що ж, — мовив Монс і поволі рушив до дверей.

Відчинивши їх, він обернувся.

— На випадок чого я сидітиму у вітальні.

Маркус не відповів, і Монс тихенько причинив за собою двері.

То був не лист, а фотокартка: Маркус Сімонсен Охоронець Молодший розмахував руками. Вираз його обличчя був дуже сердитий. «Діана» Мортенсен стояла позад нього. Вона променисто всміхалася й дивилася на Маркуса великими здивованими очима. Внизу на фотокартці було написано: «МАРКУСОВІ — ВІТАННЯ ВІД СІРІУСА».

Він поклав фотокартку на стіл і помітив, що його сум розвіявся. Тепер до нього повернувся добрий гумор. Він глянув на лист Робертові де Ніро, взяв ручку й дописав унизу сторінки: «Я і є той Маркус».

Потім він задоволено зітхнув, згорнув аркуша й пішов до вітальні, де сидів батько, вдаючи, ніби читає газету.

— Це від Ді… від Метте, — сказав Маркус і простягнув йому фотокартку.

— Та я так і подумав, — сказав Монс. — Як приєм… А чого тут написано «вітання від Сіріуса»?

— А того, що все то було дуже давно, — відповів Маркус Сімонсен і зашарівся.

Примітки

1

Великий Вибух (англ.). (Тут і далі примітки перекладача.)

2

Генрік Арнольд Верґеланн (1808–1945) — класик норвезької літератури.

3

Жодних проблем (англ.).