Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

і довгими шлангами змивають зі сходів трояндове листя й свіжу кров. Коли виходиш із останнього потяга й підіймаєшся вгору, брудні потоки цієї води біжать тобі під ноги, ніби там, нагорі, почався теплий травневий дощ, такий бурхливий, що каналізація не встигає увібрати в себе таку кількість вологи, забивається стеблами троянд, рекламними листівками й розмоклою солодкою ватою. Вода підіймається, заливаючи хідники й площу, і зрештою зрушується в метрополітен. Спочатку нетривкими чорними струмками, що обриваються на півдорозі. Потім більш упевненими хвилями, змиваючи внизу, у переході, лотки з пресою. А тоді суцільним кришталевим потоком, наповнюючи порожнини метрополітену, як ртуть наповнює градусники.

Мені завжди здавалося, що підземка має здатність вбирати в себе тіні й голоси, постаті й життя, вона відкрита для цього. Одного разу, зайшовши сюди, спустившись на саме дно, ти вже не зможеш повернутися назовні, ти загубишся на одному з перегонів, так і не доїхавши до потрібної тобі станції. Я навіть думаю, що там вони всі й перебувають – усі, хто раптово зник із цього життя, випав із нього несподівано й незакономірно, підземка ховає в собі їх усіх до кращих часів, до потрібного моменту, коли вони врешті наважаться повернутися назад, на поверхню, у свій червоний даунтаун, у якому вони не змогли одного разу вижити.

Продовження цього життя цілком може відбуватися у вагонах метрополітену, на станціях і переходах. Спускаючись щоранку під землю, проходячи під браму, на якій свого часу висіла велика металева голова Фелікса, ти навіть не знаєш, із ким тобі доводиться їхати в одному напрямку, більше того – ти навіть не здогадуєшся, що напрямки у вас різні, попри те що ви їдете в одних вагонах. Світ мертвих дихає з тобою одним повітрям, не удавай, що ти цього не помічаєш, це лише справа часу, одного разу ти прийдеш сюди й тобі охоче поступляться місцем, ти навіть не помітиш, як це станеться, просто ввійдеш сюди й залишишся до кращих часів.

Кожен шов у стіні, кожен знак, виведений на пожежних кранах і каналізаційних люках, кожне оголошення, що лунає під високими склепіннями станції «Університет», наповнені відомостями про їхнє пересування твоїми маршрутами. Ваші маршрути весь час перетинаються, до того ж перетинаються вони в найбільш спокійних і людних місцях, десь саме тут, у районі площі, де багато сонця й повітря, де всі ви перетиналися за життя, тож природньо перетинатись тут і після смерті. Тим більше що особливої різниці, як виявляється, немає – для всіх вас: і тих, хто пішов, і тих, хто залишився, – існує єдиний метрополітен, з трьома лінями руху, з кількома десятками зупинок, із переходами й підземними депо, з єдиною системою пропуску, якої не можна уникнути, як не старайся.

Я можу собі уявити, як вони повернуться, це станеться, скоріш за все, влітку, найімовірніше у серпні, так – наприкінці серпня, сухого й сонячного серпневого ранку, о 5.30, із першим потягом, двері відчиняться, і звідти почнуть виходити вони всі – усі, кого ти пам’ятаєш і кого вже встиг забути, усі, кого тобі не вистачало й чиєї появи ти так боявся, з ким ти час від часу перетинався там, унизу, навіть не здогадуючись, що вони, на відміну від тебе, там і лишаються. Вони будуть виходити в тепле серпневе повітря, у свіжий харківський ранок, у довге розмірене життя, наповнюючи його своїми голосами, своїм диханням, своєю присутністю, своєю смертю.

9. Південний бік півночі

Центральний вхід залізничного вокзалу, сходи з колонами, традиційне місце зустрічі веселих і відважних мандрівників, котрі домовляються зустрітись тут, аби не блукати залами очікування чи довгими безкінечними перонами цього потужного залізничного вузла. Усміхнені лиця туристів, суворі потиски чоловічих долонь, радісні жіночі голоси, наплечники і спальники, нарешті всі збираються, дружньо підсміюються з того, хто запізнився, компанія закидає на плечі рюкзаки і, пройшовши через зал, виходить на першу платформу, знаходить свої місця, потяг повагом рушає, лишаючи на пероні збудливий запах подорожі, небезпеки й відваги. Потяг зникає за далекими семафорами, але життя вокзалу не завмирає ні на секунду, він і далі працює на повну потужність, дихаючи в унісон із сотнями робочих дихань, дихань працівників сталевих магістралей, котрі забезпечують злагоджений і безперебійний ритм життя залізниці, забезпечують довгу безтурботну подорож усіх веселих мандрівників цієї країни. Червоне сонце перелітає через будівлю вокзалу, дворовим футбольним м’ячем стрибає по платформах і, заспокоївшись, викочується кудись на захід.

Кількаденні переїзди, без води й сну, зависання на безіменних станціях, чорний голод нічного плацкарту, чорна вода залізничних перегонів, вигорілі від сонця й водяри душі провідників, криваві сни пасажирів і знищені комунікації – я люблю залізницю, я люблю її настільки, що можу писати про неї книги. Мої книги про залізницю були б сповнені численних прикладів із реального життя, їхні головні герої відзначалися б дивовижною витримкою і впертістю, вони протискалися б крізь найщільніші ділянки повітря, крізь найсконденсованіші шматки простору, ці герої помирали б у дорозі, як і належить справжнім героям. Жодної зупинки, ані найменшої паузи, справжня подорож не потребує цілі, не потребує кінцевої мети, головне – рухатися, рухатися вперед, скільки тягнуться колії, перетинати межі залізничних можливостей, хоча б для того, аби перевірити, хто перший не витримає й зіскочить на холодний асфальт чергового вокзалу, хто перший зневіриться у вашій подорожі, перевір-но своїх близьких, хто з них насправді не облажається, хто витримає з тобою до кінця і яким він буде, цей кінець.

Обличчя, які раптово з’являються за вікном, постаті, котрі весь час десь поруч, на відстані витягнутої руки, голоси, до яких ти прислуховуєшся і які не можеш до кінця зрозуміти, очі, якими дивиться на тебе твоє життя, зелені, ледь примружені очі. Жодної мети, жодної причини, жодних наслідків, рухатися, тримаючись дороги, що підхарчовується твоїм рухом, твоїм безкінечним самодостатнім пересуванням – нізвідки в нікуди, невідому кількість часу в невідомому напрямку з невідомими намірами, чорний-чорний туризм, метою якого є постійна потреба руху – небесний контролер компостує твої квитки, душі всіх святих летять за тобою, час існує для того, щоб ти його вбив.

Потрапляючи до міста залізницею, ти виходиш крізь високі двері головного залу, післявоєнна сталінська будівля легко здіймається над тобою, виходиш на привокзальну площу, береш таксівку і їдеш в місто, у центральну його частину. Відпрацьований механізм проходження крізь фільтри й чистилища чужого міста передбачає цей вихід із дверей вокзалу. Вокзал загалом значить значно більше, ніж здається на перший погляд. Хай він викинутий кудись на периферію міської карти, до нього