Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"

стікаються всі потічки цього світу. Всі присутні мужчини, від найменшого до найстарішого, намагалися бодай пучкою діткнутися до неї. Пишне мереживо закривало обличчя небіжчиці, і над ним здіймалися лише руки — жилаві, спрацьовані, але гарні. З восковими перснями на пальцях. Один її, а другий вона несла тому, кому за життя не встигла надіти.

(«Бо немає повноти в одинокости. Лише в парі». З синього зошита).

Студена Марта…

Ніхто з цього похорону не ніс студінь у серці.

Ми поверталися в сутінках. Я боявся, що зіб'ємося з дороги. До того ж старий підштовхнув мене вперед: «Учися ходити в бездоріжжі, видіти в темряві». Я незчувся, як очі звиклися до лісового мороку. Помагали його розмірені напуття за плечима: «Збий дух, зніми напругу зі шкіри — і вчуєш тепло від дерев збоку. За сим теплом можна ходити навсліпачки. А ще люфт легенько протяжить прогін стежки, тягне за собою… І шум листя, вільний чи приглушений, теж дає направу… І різна твердість під ногами. Нога сама вибирає, як їй легше ступати. Вовк не має поводирів… Але зараз стане видкіше — пробудяться світляки, надходить їх час».

І справді, коли дорога збігла у вільгий яр, в очах замерехтіли тисячі вогників. Наче небо впало на землю, зірки лежали під ногами. Від них синюватим серпанком хиталося між деревами бліде сяяння. Деінде світилися також гнилі пні, нарости на стовбурах, жаби, пташині гнізда і яйця мурах. Ніч увімкнула живу ліхтарню.

Ми йшли, як уві сні. Хода була необтяжливою, а думки легкими. Може, тому я й наважився запитати його про таке:

— Що є смерть?

Його це не здивувало. Людину, яка давно до всього готова, не дивує ніщо. Так, він не боявся цього. Якось раніше я запитав його, чи думає він про смерть. Він сказав: «Всього-на-всього лише кожного дня, кожної години. Що б ти не робив, дивися на кінець. Тоді кінець не буде лякати, а буде віддалятися». Тепер же намагався пояснити непояснюване.

— Раніше я гадав, що смерть — се кінцева втома. Народження на світ утомлює. Людина все життя живе з тою втомою. Втомлюється й відновлюється, втомлюється й відновлюється. Щодня ми воскресаємо зранку для нового дня. І щоночі помираємо на сьогодні… Отже, смерть є дуже важною для життя, оберненим його боком. Без неї немає воскресіння. Та смерть не є останнім владикою. Якби так, то всі вмирали б однаково і в одних літах. Так, як народжуються. А зі смертю виходить інакше: одних доля вбиває, другі тяжко мучаться перед кончиною, треті відходять уві сні, четверті — за темних обставин, п'яті — з власної волі… Виглядає, що смерти взагалі немає, що се Життя продовжує свій дивний перехід. Чи не є смерть оруддям у руках Життя? Чи не хоче воно сим останнім проявом, що тягнеться, буває, роками, щось сказати нам важне, чогось навчити? Як і тою ж хворотою. Може, якраз увесь перебіг нашого земного трибу і є довгою, клопітною підготовкою до приємнішого існування — Вічної Благодати?! Знаю одне: потаємні смертні речі — не наша жура. І вони не повинні множити наш смуток… На моїх руках померла добра сотня людей. Я не можу назвати їх бідолашними, бо ніхто з них у смертну хвилину не мав страху смерти. Страх був раніше, коли вони жили, сподівалися ще на життя. А тоді, в сей страшний, здавалося б, момент, вони переходили в засвіт із полегкістю, навіть із подобою втіхи… Що я хочу виснувати з сього? Не думаймо про тягар життя, думаймо як плисти. Риба не думає про надійність плавників і міхура. Риба пливе. Бо їй належить плисти. А нам — провадити життя в трудах і радощах… Хто збагнув вагу життя, ціну радости, той смакує кожду мить, кожду дрібничку. Коли зіллєшся з сим світом, то зрозумієш, що ти завжди був і будеш на віки-вічні. Як і сей світ. Ти навчишся не спішити, радіти кожній хвилі проживання, як проникливій молитві, як любощам, як ковткові доброго вина, як солодким снам… І сі хвилі будуть дедалі подовжуватися, гуснути, вливатися повнотою радости в серце. І ти врозумієш, що вони непроминущі. Вони в тобі, а ти в них. У сьому наша вічність, невмирущість нашої душі…

— А що буде з нами після смерті? — запитав я, обмираючи нутром.

— Що? А ти озирнися й згадай, що було з тобою до народження. Те ж саме… Довіряй тому, що стається з тобою, а не тому, що станеться. Думай про те, що хочеш мати, а не про те, чого не хочеш. Се зберігає і множить сили. Наша доля в Бога на колінах. Немає в Нього нічого ліпшого за наше мізерне життя. Хоч як би кожен із нас його глупо не верстав. У Бога немає мертвих, синку…

Я йшов темним лісом з похорону, а, здавалося, — біг світлою стежкою нового народження.

По якомусь часі він обізвався знову:

— Коли ми сягнемо кінця свого тривку, єдине, що матиме якусь вагу, — се та любов, яку ми віддали й дістали. У своїй подорожі в наступний світ єдине, що ми зможемо взяти з собою, — се любов. Єдина річ, яку залишимо в сьому світі, — се любов. Якщо її немає, то померлі забуті ще до смерти… Одначе залишмо мертвим їх спокій, а живим надію. Як мовиться: мертвому гріб, а живому хліб…

Коли ми підходили до свого Горового гнізда, на сході світова зоря вже перемагала місяць.

Потічкова пошта

Життя тривало. Він пішов за гісопом, за пахучою травою, яку дотепер ми лише раз зустрічали в своїх походах. І тої ночі (хоча скільки її було — як півнячий ніс!) йому приснилося місце. І рушив туди. Доти я не знав, що денну дорогу людині може показати нічний сон. Мене залишено домарити, щоб навести лад на піддашші, де сушився наш збір, і закласти «киселицю». З Древоділів ми принесли дубові клепки, і Світован полатав стару Ількову бочку. Я довго вимочував її в чурилі, а потім став наповняти, як він мене навчив. Дно встелив камінцями кремнію, натовк солі, а далі шарами викладав достиглу городину з нашої грядки, садові падалиці й сироїжки, яких тьма росла в ближньому рідколіссі. Овочеві ряди перекладав листям дуба, вишні й смородини. І залив водою, що аж кипіла, гасячи кремній і сіль.

Ця киселиця — сад, город і ліс у тихому пахучому ув'язненні бочки —