Читати книгу - "Козацький оберіг"

— А скільки люду в тяжку неволю цим шляхом хижі людолови прогнали, — сумно промовив Будник, ніби продовжуючи думку Данька.

«Може й мого батька саме цим шляхом у неволю гнали,» — тяжко зітхнув хлопець.

На сліпого діда з хлопцем-поводирем ніхто не звертав уваги. Лише раз до них під’їхав роз’їзд татарських вершників, які охороняли заставу, що перекривала шлях до Криму.

Ніколи ще Данько не бачив так близько ординців. Вони вправно сиділи на конях, пильно оглядаючи перехожих. Кожен, хто проходив повз заставу, мусив пояснити їм, нащо їде до Кафи, і сплатити за прохід дрібну монетку.

Стражники були вдягнені у блискучі кольчуги, у руках тримали довгі списи, з кінців яких звисали сірі вовчі хвости, біля сідел у них висіли круглі щити, обтягнуті шкірами та оббиті мідними бляхами.

Кобзаря та Данька підвели до товстого мурзи, який сидів у тіні відкритого шатра й ліниво відганяв комашню, що роїлася навколо його спітнілого обличчя.

Мурза й кобзар про щось поговорили по-татарськи, потім кобзар витягнув з невеличкого капшука біля пояса дві монети й віддав мурзі. Той махнув рукою вершникам, даючи дозвіл на проїзд.

Але не встигли кобзар з поводирем відійти й півмилі від сторожі, як почули за спиною кінський тупіт і якісь вигуки. Данько озирнувся й побачив, що за ними несуться галопом четверо вершників. Хлопець здогадався, що це були стражники, які щойно зустрічали їх біля застави. Попереду скакав товстий мурза.

Кобзар зупинився. У Данька з’явилося нестримне бажання дременути подалі, але Будник заспокійливо поклав йому руку на плече. Вершники під’їхати до них і зіскочили з коней. Мурза щось ввічливо сказав кобзарю. Той посміхнувся й витягнув з чохла інструмент. Вони зійшли зі шляху й сіли під високим платаном. Будник заграв якусь повільну мелодію і заспівав. Співав він по-татарськи. Стражники мовчки слухали, підперши долонями суворі обличчя, і навіть в очах товстого мурзи з’явився якійсь тужливий вираз. Коли Будник закінчив співати, стражники чемно подякували кобзареві, а товстий мурза сунув Данькові срібну монетку в долоню. Вершники скочили на коней і зникли серед клубів пилу.

— Не бійся, Даньку, — немовби відчуваючи хвилювання хлопця, промовив кобзар, — з давніх часів повелося, що кобзарі можуть вільно до Криму подорожувати, і ніхто не сміє їх зачепити. Хоч на Прикордонні війна ніколи не припинялася, але й у неї свої закони є. Ординці теж своє уявлення про військову честь мають, а колись вони вірно Великому князю литовському служили й Україну не зачіпали. Потім завоював Крим турецький султан, і з того часу почалася війна. Скільки горя вона принесла… І скільки ще продовжиться?

Через декілька днів Данько вперше побачив море. Спочатку він вирішив, що це небо впало на землю. Потім подумав, що вони збилися зі свого шляху й опинилися в місці, про яке колись розповідав хлопцю отець Григорій, на краю землі. Кобзар вловив прохолодний, солоний вітер, який віяв з боку моря, і сказав:

— Ось і вийшли ми до моря. Воно зараз називається Чорним, а колись звалося Руським, бо панували над ним київські князі, дружинники яких на своїх великих човнах-байдаках вільно це море долали. Ну що, братику, пішли до нього — пилюку змиємо.

Данько спочатку зачаровано застиг на місці, а потім стрімголов побіг до піщаного берега. Кобзар, посміхаючись, пішов за ним.

Добігши до крайки води, до м’яких морських хвиль, Данько на хвилину застиг, утягуючи у груди дивне морське повітря, а потім забіг і з плюскотом шубовснувся у воду. Йому здалося, що він справді впав у небо і пливе просто поміж білими прохолодними хмарами.

Під вечір вони нарешті дісталися до великого караван-сараю. Той стояв обабіч дороги, оточений довгим муром, викладеним з саманних цеглин. З-за стіни час від часу чулося ревіння якоїсь худоби.

Кобзар Будник трохи постояв перед караван-сараєм, про щось міркуючи.

— А ну розкажи, братику, що ти бачиш навкруги? — запитав він Данька.

Хлопець уважно роздивився навкруги.

— Там далі, як шляхом прямо йти, видно якесь місто, зліва гори височіють, а справа — морський берег.

— Добре, — кивнув головою кобзар, — мабуть, це і є той караван-сарай, про який нам отаман Квач розповів.

Як тільки вони увійшли за стіни караван-сараю, Данько побачив величезну кількість верблюдів та віслюків. Тварини у великих дерев’яних загонах ліниво відмахувались від цілих хмар оводів, що роїлися навколо них. Двір було завалено великими в’юками із товарами заїжджих купців. З центрального будинку, поділеного на кілька частин, долітав людський гамір і протяжні звуки якогось інструменту, що награвав чудернацьку, одноманітну мелодію. Вздовж стін, ховаючись від спеки, сиділи слуги та охоронці каравану. Більшість із них дрімали.

Данько розгублено дивився на все це, не знаючи, що робити. Але кобзар спокійно заговорив татарською до служки, що проходив повз них. Меткий чорнявий хлопець махнув рукою, запрошуючи іти за ним. Кобзар і хлопчик пройшли повз двері, завішані старим килимом, й опинилися у прохолодній кімнаті. Коли очі Данька після яскравого кримського сонця звикли до півтемряви кімнати, він побачив, що навпроти них на подушках із шовковими китицями сидів бородань у яскравому халаті та повільно курив довгий кальян. Данько здивовано помітив, що борода купця була темно-червоного кольору.

Служник щось сказав бороданеві й відразу щез.

— Вітаю тебе, пане Рустаме! — промовив кобзар. — Порадив нам звернутися до тебе за допомогою отаман чумацького товариства Квач.

Бородань підвівся й поштиво схилив голову.

— Завжди радий вітати в себе друзів мого товариша. Його друзі — це й мої друзі. Сідайте, прошу. Зараз я накажу подати їжу та питво, бо бачу, що ви з далекої дороги. Тож перш ніж розпочати розмову, хочу, щоб ви відпочили та підобідали.

Кобзар з вдячністю вклонився господарю, і вони з Даньком сіли, підігнувши ноги, на пухнастий килим. Купець щось промовив і ляснув у долоні. Звідкись з темряви з’явилося два служники, які поставили перед гостями велике блюдо з гарячим пловом, чашу з виноградом і персиками та високий срібний глек із якимось напоєм.

Зголоднілий Данько ледь дочекався, коли почне їсти неквапливий кобзар, і сам заходився смакувати незвичайні страви. Трохи — немовби тільки з поваги до гостей — перекусивши, Рустам витер рота рушником, який служники завбачливо поклали йому на коліна, і, коли кобзар і Данько поїли, запитав:

— Розкажіть, будь ласка, що саме я можу для вас зробити?

Кобзар