Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Еббі тихенько торкнулася руки Аманди і показала очима на Елізу.
— Що таке? — сказала Аманда і відвернулася. Еліза граційно встала і мовчки пішла до води, наче слова дорослих, які вона почула, жодним чином її не стосувалися.
— Я навіть не знала, як саме ви познайомилися із Г’ю, — сказала Еббі. — Звучить, як історія з якогось кіно! Як Рок Хадсон та Доріс Дей у тому фільмі, де вони спочатку ненавиділи одне одного. Я чомусь думала, що ви познайомились у ліфті чи щось типу того.
— Мій чоловік просто нестерпний, — промовила Аманда, ніби не чуючи, що казала мати.
— Ти знаєш, я розумію, чому він так швидко хоче продати ресторан, — сказав Денні. — Мабуть, це дуже складно — тримати заклад, у якому подають лише індика.
— Гаразд, але ж він не одружений на індику. Там можна готувати і подавати інші страви. До того ж, у цьому закладі багато інвентарю: духові плити, гриль і багато іншого, усе це коштує великих грошей.
— О, бідолашний Г’ю, — знову втрутилась Еббі, — він не вміє переживати невдачі.
— Мамо, будь ласка, я тебе дуже прошу, досить уже повторювати, який бідолашний Г’ю.
— Люба, хочеш пройтися пляжем? — втрутився у розмову Ред. Було неясно, він чув їхню розмову чи просто вирішив прогулятися. Як би не було, він встав і подав руку дружині. Еббі продовжувала хитати головою, коли вони йшли до берега.
— Зараз будуть говорити, яка я погана дружина, — знітилась Аманда.
— Подивися, тато так повільно ходить, — сказала Дженні, — він такий незграбний.
— Як він справляється на роботі? — запитав Денні.
— Я не часто бачу його на роботі. Він більше не займається тим, що потребує великих фізичних навантажень…
Утрьох вони дивилися, як їхні батьки зустріли Нору, яка поверталася зі своєї прогулянки.
Вона перекинулася з ними парою слів і пішла далі до Стіма та дітей, які всі разом грали у футбол біля води.
Дув сильний вітер, піднімаючи широку спідницю Нори і відкриваючи її чорний суцільний купальник, її темне волосся красиво розвивалося. Підлітки навіть перестали грати у м’яч, задивившись на неї.
— Ах, фатальна жінка, яка про це не знає, — тихенько промовив Денні, Аманда шикнула.
— Як думаєш, Елізі тут подобається? — спитала Дженні. — Мені чомусь здається, що минулого року їй більше подобалося.
— Не маю жодного уявлення, — сказала Аманда, — я усього-на-всього її мати.
— Мабуть, балет забирає у неї весь вільний час.
Аманда не відповіла. Вони знову помовчали, спостерігаючи за малою дитиною, яка наполегливо проганяла птахів. Пташки вдавали, що її не помічають, щоразу прискорюючи ходу.
— А як щодо Сьюзан, Денні? — продовжила Дженні. — Їй тут подобається?
— Дуже, і це помітно, — відповів Денні. — Вона любить своїх двоюрідних братів і сестер, більше у неї нікого немає.
— У Карли немає сестер або братів?
— Лише неодружений брат.
Дженні та Аманда здивовано поглянули одна на одну.
— А як там сама Карла? — спитала Аманда.
— Наскільки я знаю, добре.
— Ви бачитеся?
— Ні.
— Ти зустрічаєшся з кимось?
— Чи зустрічаюсь я з кимось? Це ви про що?
— Ти чудово розумієш, що я маю на увазі. У тебе є жінка чи дівчина?
— Та наче ні, — відповів Денні. А коли вже всі вирішили, що розмову завершено, Денні додав: «Гляньте на мене, невже я гарна партія?».
— А чому ні? – здивувалася Дженні.
— Ну, я справляю враження страшенного ледацюги. Тобто, у мене немає неймовірної кар’єри, та…
— Не вигадуй дурниць, багато жінок можуть закохатися у тебе.
— Ні, насправді часи не змінилися. Батьки так само хочуть видати своїх красунь за чоловіків із великими статками та палацами. А коли ти зустрічаєшся із жінкою, вона неодмінно хоче знати, чим ти заробляєш собі на життя, це їхнє перше питання.
— Але ж ти викладач! Чи заступник викладача.
— Ага, — відповів Денні.
Маленька дівчинка пробігла повз них до води — то була онука сусідів, тому всі троє глянули у бік, звідки ті зазвичай йшли до пляжу . Вони несли рушники, розкладні стільці, а також охолоджувачі з пінопласту.
Сусіди зупинилися десь за двадцять кроків від Вітшенків. Двоє дорослих розклали стільці та сіли, споглядаючи дивовижний вид океану, онук разом із другом пішли до дівчинки, яка стрибала на березі під час прибою.
— Цікаво, ми колись дізнаємося, чи справді вони приїжджають сюди лише на один тиждень? — спитала Аманда. — Може, вони тут ціле літо.
— Ні, — відповіла Дженні. — Ми ж бачили, як вони під’їхали минулого разу, ти забула? Із валізами, приладдям для пляжу.
— Може, вони залишаються ще після того, як ми їдемо.
— Може і так, однак мені подобається думати, що вони їдуть тоді, коли і ми. Вони, мабуть, кажуть так само, як і ми: планують приїхати на два тижні, але потім вирішують, що два тижні — це занадто. Тому щороку вони приїжджають на один тиждень, і через п’ятдесят років ми будемо так само сидіти і розмовляти. Дженні заговорила, як стара бабця: «Дивіться це ж сусіди, і їхній онук тепер уже має свого онука!»
— Цього разу вони принесли із собою ланч, — сказав Денні. — Можемо піти подивитися, що там у них.
— А якщо ми зараз підемо і познайомимося з ними? — запропонувала Дженні.
— Це буде тотальне розчарування, — відповіла Аманда.
— Чому це?
— Тому що виявиться, що у них якесь нудне прізвище, типу Сміт або Браун. Працюють вони, скажімо у рекламі, або продають комп’ютери, або займаються консалтингом. Неважливо, де б вони не працювали, усе одно це буде великим розчаруванням. Вони люб’язно скажуть нам, що раді знайомству і що вони завжди думають, чи приїдемо ми наступного літа. А потім ми скажемо їм свої нудні імена і посади.
— А ти думаєш, вони про нас думають?
— Звичайно.
— Цікаво, а ми їм подобаємося?
— А може бути інакше? — відповіла жартівливо Аманда, але не усміхнулася. Вона продовжувала дивитися на сусідів із серйозним виразом обличчя, наче не була впевнена у чомусь. Справді, а чи вважали вони Вітшенків привабливими? Цікавими? Їм подобалося, що їх так багато і що вони всі такі близькі? А може, вони помітили якусь приховану тріщину, якусь разючу зміну, дратівливу тишу чи напругу? Що вони думали про них? Що вони сказали б, якби Вітшенки у цю мить підійшли до них і запитали?
* * *
Упродовж багатьох років у родині склався такий звичай: щовечора у відпустці мили посуд чоловіки. Вони випроваджували з кухні жінок, запевняючи, що і так уже знають, куди що складати. Потім Денні наповнював мийку гарячою водою, Стім брав рушник, а чоловік Дженні розкладав усе по місцях і витирав столи. Ред міг принести декілька тарілок з їдальні, а потім сідав за стіл з пивом і дивився, як усі працюють. Чоловіка Аманди зазвичай ніколи не було під час цього дійства, оскільки вони
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блакитне мереживо долі», після закриття браузера.