Читати книгу - "Італійські черевики"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Як я почуваюсь? Не можу сказати.
— Твоя байдужість лякає, — сказала вона.
— Ти зовсім нічого не знаєш про те, що я відчуваю, — відповів я.
— Я ж знаю тебе.
— Ми не бачились майже сорок років! Я вже не той, що був колись.
— Тобі не вистачає духу не лише, щоб визнати, що я кажу правду. Тобі й тоді бракувало мужності — зізнатись мені, що ти хочеш розійтись. Ти втік тоді й тікаєш тепер. Хоча б один-єдиний раз у житті скажи, як воно є! Чи ти не знаєш, що таке правда?
Перш ніж я встиг відповісти, Луїз сказала, що навряд чи можна сподіватись, щоб чоловік, який покинув її так підступно, відреагував на своє несподіване батьківство інакше, ніж байдужістю, можливо, страхом, а в кращому разі — незначною цікавістю.
— Це не про мене, — відповів я. — Я покаявся за те, що вчинив із тобою тоді, і зовсім не сподівався, що в мене може бути донька, адже ти ніколи мені про це не казала.
— Як я могла сказати тобі, якщо ти зник?
— Коли ми сиділи в машині по дорозі до озера, ти сказала, що ніколи не намагалась мене розшукати.
— Ти звинувачуєш смертельно хвору людину в брехні?
— Я нікого не звинувачую.
— Скажи правду, — закричала Луїз. — Дай відповідь на її запитання!
— Яке запитання?
— Про байдужість.
— Мені не байдуже. Я радію.
— Я не бачу, щоб ти радів.
— У твоєму трейлері замало місця, щоб танцювати на столі! Якщо тобі цього хочеться.
— Не думай, що я роблю це задля тебе, — залементувала Гаррієт. — Я роблю це заради неї.
Ми кричали. Стіни тісного трейлера ледь не тріскали. Глибоко в душі я, звісно ж, знав, що вони мали рацію. Я був зрадником і, мабуть, не виявив сподіваного вибуху радості від несподіваної зустрічі зі своєю дочкою. Та все ж це було занадто. Я не витримував. Не знаю, скільки часу ми беззмістовно верещали і розмахували руками. Кілька разів мені здавалося, що Луїз надіне свої боксерські рукавиці й ударить мене. Було страшно уявити, наскільки в Гаррієт підскочив тиск. Врешті я підвівся і схопив свої сумку, куртку та черевики.
— Мені начхати на вас, — крикнув я і вийшов із трейлера.
Луїз за мною не вийшла. Вони перестали верещати. Стало зовсім тихо. У самих шкарпетках я пішов до машини, сів усередину й поїхав геть. Вже аж коли виїхав на головну дорогу, то зупинився, зняв мокрі шкарпетки і на голу ногу надів черевики.
Мене й досі обурювали всі їхні звинувачення. Раз по раз у голові зринали уривки розмови. Подумки я деколи міняв свої репліки, чіткіше та гостріше захищався. Проте їхні слова були тими ж самими.
Постійно перевищуючи швидкість, я посеред ночі добрався до Стокгольма, ненадовго заснув у машині, аж поки не змерз, і поїхав далі у Сьодертельє. Їхати далі я вже був не в змозі. Я добрався до мотелю й одразу заснув, тільки-но прихилившись до подушки. Близько першої години наступного дня я виїхав далі в південному напрямку, перед тим зателефонувавши Янсонові і залишивши йому повідомлення з запитанням, чи не міг би він забрати мене пів на шосту вечора. Я не знав, чи він їздив у темряві. Я міг лише сподіватись на те, що він прослухає повідомлення і що його гідрокоптер обладнаний потужними фарами.
Янсон чекав на мене в порту. Він розповів, що годував моїх тварин. Я подякував йому і сказав, що мушу якнайшвидше дістатися додому.
Коли ми були на місці, Янсон відмовився взяти з мене плату.
— Не можна вимагати грошей від свого лікаря.
— Я не твій лікар. Ми вирішимо це, коли ти приїдеш сюди наступного разу.
Я все ще стояв на пірсі, коли він зник за скелями, а світло його фар розтануло у темряві. Враз я побачив, що мої пес та кіт сидять біля мене на пірсі. Я нахилився і погладив їх. Пес, здавалося, схуд. Я залишив свою сумку на пірсі: не мав сили думати про неї.
На острові, як і в трейлері, нас було троє. Проте тут ніхто б не став на мене нападати. Я відчув неймовірне полегшення, ввійшовши до кухні. Я насипав тваринам корму, сів за стіл і заплющив очі.
Вночі мені не спалось. Раз ураз я вставав. Небо було ясне, з повним місяцем. Світло місяця осявало скелі та білу кригу. Я взув чоботи, надягнув шубу і зійшов до пірса. Пес навіть не зауважив, що я вийшов, а кицька розплющила очі, але навіть не ворухнулась на кухонному тапчані. Надворі було холодно. Валізка, що лежала на пірсі, розчинилась і з неї вивалились сорочки і шкарпетки. Я і цього разу її не чіпав.
Саме тоді, коли я стояв на пірсі, раптом усвідомив, що попереду мала бути ще одна подорож. Упродовж тих дванадцяти років я зумів переконати себе, що в ній не було необхідності. Зустріч із Луїз і наші довгі нічні розмови змінили ситуацію. Мене ніхто не змушував їхати в ту подорож. Я сам цього хотів.
Десь живе молода жінка, якій я ампутував не ту руку. Тоді їй було двадцять років, тож зараз їй мало бути тридцять два. Я пам’ятав її ім’я — Аґнес Клярстрьом. Стоячи на тому залитому місячним сяйвом пірсі, я згадав усі подробиці, наче щойно прочитав її медичну картку. Вона була родом з одного з південних передмість, Аспудден чи Баґармоссен. Все почалось із болю в плечі. Вона була професійною плавчинею. Досить довго вона і її тренер пояснювали все перенапруженням. Коли врешті-решт від болю в плечі вона вже не могла зайти в басейн, то звернулась до лікаря, щоби провести ґрунтовне обстеження. Далі все розвивалось дуже швидко, в неї виявили злоякісну пухлину кістки, єдиним виходом була лише ампутація, хоча для неї це стало би справжньою катастрофою. Бувши видатною плавчинею, вона на все життя стала б однорукою калікою.
Операцію повинен був робити навіть не я, адже вона лікувалася в одного з моїх колег. Його дружина потрапила в тяжку аварію, і всі його заплановані операції були хаотично розподілені поміж нами, ортопедами. Аґнес Клярстрьом потрапила на мій операційний стіл. Операція тривала понад годину. Я й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Італійські черевики», після закриття браузера.