Читати книгу - "Енн із Інглсайду"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Водогін у мене несправний, взявся де протікати — ну, я на ранок і пішла до Раймонда Рассела в Глен, сказала, хай прийде та полагодить. А тоді так собі подумала — прийшла вже, то піду в Інглсайд, скажу ще пані Блайт, хай напише для Ентоні неклорог.
— Некролог? — безбарвним тоном запитала Енн.
— Еге ж. Ви знаєте — оті такі статті в газетах про небіжчиків, — мовила пані Мітчелл. — Я хочу, щоб Ентоні мав собі добрий неклорог — щось таке геть несказанне. Ви ж самі пишете, правда?
— Часом я пишу оповідання, — визнала Енн. — Проте заклопотаній матері на це лишається обмаль часу. Колись я снувала радісні мрії про славу, але тепер, пані Мітчелл, боюся, моє ім’я вже ніколи не з’явиться на сторінках літературних довідників. Та й за ціле життя я не написала жодного некролога.
— Бігме, не може ж бути, щоб їх було важко писати. Старий дядечко Чарлі Бейтс, наш сусіда, пише всім неклороги, хто з Нижнього Глена, та вони нітроха не поетичні, а я серцем хочу, щоб Ентоні мав собі вірш на згадку. Так він завжди їх любив, ті вірші! Я сама на тому тижні чула, як ви казали про першу поміч у гленському клубі й подумала так: хто вміє так жваво сказати, той напише вельми поетичний неклорог. Напишіть-но, пані Блайт, еге ж? Ентоні страх би втішився. До вас він був прихильний. Каже якось — там, де ви, там інші дами стають «вульгарні й буденні». Він часом так мудровано казав, але не хотів образити. Я прочитала силу неклорогів — у мене з ними є цілий альбом — але, думаю, всі би вони йому не сподобалися. Він їх часто брав на глум. Та вже конче треба написати. Він ось-о два місяці, як помер. А вмирав довго, проте безболісно. Так незручно, коли чоловік умирає перед весною, але я, пані Блайт, зробила для нього все, що могла. Дядечко Чарлі буде злоститися, певне, що я до чужого когось пішла по неклорог для Ентоні, але нехай. Дядечко Чарлі страх який велемовний, та з Ентоні вони не мали собі приязні, ну, і коротко, не хочу я, щоб він писав для Ентоні неклорог. Я була жінкою Ентоні — доброю й вірною жінкою тридцять п’ять літ… тридцять п’ять літ, пані Блайт, — наголосила пані Мітчелл, мовби боячись, що Енн подумає, наче то було всього тридцять чотири роки, — і вже ж таки хочу, щоб він мав по собі неклорог, який би йому сподобався. Моя доня Серафіна сказала — вона після весілля поїхала жити в Лобриджі… гарне ім’я Серафіна, правда? Я його взяла з одної могили. Ентоні не сподобалося — він хотів назвати її Джудіт, на честь його матері, але я відказала, що це ім’я надто понуре, і він поступився, ще й так ласкаво. Він ніколи не вмів сперечатися, хоча завжди кликав її Сераф. То про що це я?
— Ваша донька сказала…
— Так, Серафіна сказала: «Мамо, робіть усе як собі знаєте, тільки хай неклорог буде добрий». Вони з батьком добре ладили, хоча він кпив із неї, бува, так само, як з мене. То ви напишете, пані Блайт?
— Я так мало знаю про вашого чоловіка, пані Мітчелл.
— То я розкажу… лиш не питайте, які на колір були в нього очі. Я й Серафіні те саме сказала, коли ми розмовляли після похорону. Вірте чи ні, пані Блайт, але я прожила з ним тридцять п’ять літ і не пам’ятаю кольору його очей. Тільки й можу згадати, що вони були лагідні й такі, наче завжди він мріяв про щось. Він так благально дивився, як щойно почав ходити за мною. Геть непросто йому було взяти мене, пані Блайт. Кілька років він лише ходив і ходив. Я мала тьму женихів і воліла перебирати. Багато в моєму житті було історій для оповідань, пані Блайт. Ох, ті дні вже давно минули. Я мала стільки женихів, що від них, бува, аж в очах ряхтіло. Та всі вони приходили й ішли, а Ентоні знай собі, лише приходив. І гарний був — такий вродливий і ставний. Приземкуватих я не люблю, а він в усьому був на голову за мене вищий — тут, пані Блайт, що правда, то не гріх. «Для дівки із Пламмерів вийти за нього буде велика удача», — так казала моя матінка. Я, бачте, із Пламмерів, пані Блайт — батько мій звався Джон Пламмер. І він, пані Блайт, казав мені надивовижу гарні компліменти. Якось мовив, що в мені знати ефірний місячний чар. Я тоді збагнула, що це щось як наче хороше, але дотепер не знаю, що то таке — «ефірний». Хотіла поглянути в словнику, та все якось було не до того. Ну, і коротко, я дала чесне слово, що стану його нареченою. Тобто… сказала, що вийду за нього. Бігме, бачили б ви мене у білій сукні, пані Блайт! Усі казали, що я була гарна, як намальована. Тонесенька, як стеблинка, золоті коси й таке свіже рум’яне личко. Страх як ми змінюємося з літами, пані Блайт. Хоча ви цього ще не зазнали. Ви ще цілком собі справна… і в коледжі розуму набралися. Ну, та всі ми не можемо бути вчені — хтось мусить і їсти варити. Така гарна сукня у вас, пані Блайт. Бачу, ви ніколи не носите чорного — і слушно робите. Скоро так чи так вам доведеться його носити, а поки не треба — то й тіштеся. То про що це я?
— Ви намагалися розповісти мені про пана Мітчелла.
— Еге ж. Ну, коротко, ми поженилися. Тоді ще ввечері була така велетенська комета — я, пам’ятаю, бачила її, як ми після бенкету їхали додому. Шкода, що ви її не бачили, пані Блайт, така вже вона була гарна. Але про це не вийде написати в неклорозі, правда?
— Це… може виявитись надто складно.
— Ну, — пані Мітчелл, зітхнувши, відмовилася від комети, — напишіть, як подужаєте. Життя в нього було не вельми цікаве. Якось він був упився — хотів лише дізнатися, як воно, та й квит… Він завжди хотів усе знати, таку мав натуру… але про це в неклорогах не пишуть. А так більше нічого цікавого з ним не було. Я не нарікаю, але, просто щоб ви знали, кажу, що він був троха ледачий і вайлуватий. Міг сидіти годину й дивитися на алтеї. Бігме, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енн із Інглсайду», після закриття браузера.