Читати книгу - "Машина часу"

ляльки для черевомовців, кошики з приладдям для фокусів, колоди карт, на вигляд зовсім звичайні, й такий інший дріб’язок. Мені навіть на думку не спадало зайти в цю крамницю. Та одного разу Джип узяв мене за палець і, не кажучи ні слова, потяг до вітрини; при цьому він поводився так, що не ввійти з ним туди було просто неможливо.

Правду кажучи, я й не думав, що ця скромна крамничка розташована саме тут, на Риджент-стрит, між магазином, де продають картини, і закладом, де в патентованих інкубаторах виводять курчат. Але це була вона. Мені чомусь здавалося, що вона розташована ближче до Серкус, або за рогом на Оксфорд-стрит, або навіть у Голборні, і я завжди бачив її на іншому боці вулиці, так що до неї було не підійти; до того ж у ній було щось невловиме, схоже на міраж. Але ось вона тут – у цьому немає сумнівів, – і пухкий вказівний пальчик Джипа стукає по її вітрині.

– Якби я був багатий, – сказав Джип, тицяючи пальцем туди, де лежало «Зникоме яйце», – я купив би собі ось це. І це. – Він указав на «Дитину, що плаче зовсім як жива». – І це…

То був таємничий предмет, який називався «Купи й дивуй друзів!», – так, у всякому разі, значилося на охайному ярличкові.

– А під цим ковпаком, – вів далі Джип, – зникає все, хоч що поклади. Я читав про це в одній книзі… А ондечки, тату, «Невловимий грошик», тільки його так поклали, щоб не видно було, як це робиться.

Джип успадкував милі риси своєї матінки: він не кликав мене в крамницю й не чіплявся, він тільки тяг мене за палець у бік дверей – зовсім несвідомо, – і було ясніше ясного, чого йому хочеться.

– Ось! – вигукнув син, указавши на «Чарівну пляшку».

– А якби вона в тебе була? – запитав я.

І, вловивши в цьому запитанні обіцянку, Джип засяяв.

– Я показав би її Джессі! – відповів він, сповнений, як завжди, турботи про інших.

– До дня твого народження залишилося менше ніж сто днів, Джипе, – нагадав я й узявся за ручку дверей.

Джип не відповів, але ще сильніше стис мій палець – і ми ввійшли у крамницю.

Це була не проста крамниця, це була чарівна крамниця. І тому Джип не побіг до прилавка, випереджаючи мене, як він це робив, коли ми купували звичайні іграшки. Тут він усю вагу перемовин поклав на мене.

Це була крихітна, тіснувата напівтемна крамничка, і дверний дзвіночок задеренчав, видавши жалісний дзенькіт, коли ми зачинили за собою двері. У крамничці нікого не було, і ми озирнулися довкола. Ось тигр із пап’є-маше на склі, яке покриває невисокий прилавок, – статечний, добродушний тигр, що розмірено хитає головою; ось кришталеві кулі всіх видів; ось порцелянова рука з колодою чарівних карт; ось цілий набір різноманітних чарівних акваріумів; ось нескромний чарівний капелюх, який безсоромно виставив напоказ усі свої пружини. Навкруги було кілька чарівних дзеркал. Одне могло витягнути або звузити вас, друге віднімало у вас ноги й розплющувало голову, третє перетворювало вас у якусь круглу товсту цурку. І поки ми реготали перед цими дзеркалами, звідкись з’явився чоловік, очевидно хазяїн. Хай би хто він був, він стояв за прилавком – дивний, темноволосий, блідий. Одне вухо було в нього більшим за друге, а підборіддя нагадувало передок черевика.

– Чим можу допомогти? – запитав він, розчепіривши свої довгі чарівні пальці по скляному прилавку.

Ми здригнулися, тому що навіть не підозрювали про його присутність.

– Я хотів би купити своєму хлопчикові яку-небудь іграшку із простеньких, – сказав я.

– Фокуси? – уточнив він. – Ручні? Механічні?

– Щось кумедніше, – відповів я.

– Гм… – мовив продавець і почухав потилицю, ніби замислившись. І просто на наших очах вийняв із голови скляну кульку.

– Що-небудь схоже на це? – запитав він, простягаючи мені кульку.

Це було несподівано. Багато разів мені траплялося бачити такий фокус на естраді – без нього не обійдеться жоден фокусник середньої руки, – але тут я цього не сподівався.

– Непогано! – вигукнув я й засміявся.

– Справді? – посміхнувшись, мовив продавець.

Джип відпустив мій палець і потягнувся за скляною кулькою, але в руках крамаря нічого не було.

– Він у вашій кишені, – сказав продавець, у чому я відразу й упевнився.

– Скільки за кульку? – запитав я.

– За скляні кульки ми грошей не беремо, – люб’язно відповів продавець. – Вони дістаються нам, – тут він упіймав іще одну кульку в себе на лікті, – задарма.

Третю кульку він спіймав у себе на потилиці й поклав її на прилавок поруч із попередньою. Джип неквапливо оглянув свою кульку, потім ті, що лежали на прилавку, і звернув запитливий погляд на крамаря.

– Можете взяти собі й ці, – сказав той, посміхаючись, – а також, якщо не гидуєте, ще одну, з рота. Ось!

Джип зиркнув на мене, очікуючи поради, а потім мовчки згріб усі чотири кульки. Після цього, намагаючись знайти підтримку, він схопив мене за палець і приготувався до подальших подій.

– Так ми здобуваємо весь наш дрібний товар, – пояснив продавець.

Я засміявся й, підхопивши його дотеп, запитав:

– Замість того, щоб купувати його на складі? Воно, звичайно, дешевше.

– Мабуть, – відповів продавець. – Хоча зрештою й нам доводиться платити, але не так багато, як гадають інші. Більші товари, а також їжу, одяг і все, що нам треба, ми дістаємо ось із цього капелюха… І дозвольте запевнити вас, сер, що на світі зовсім не буває гуртівень справжніх чарівних товарів. Ви, сподіваюся, помітили нашу марку: «Справжня чарівна крамниця».

Він витяг із-за щоки прейскурант і подав його мені.

– Справжня, – сказав він, указуючи пальцем на це слово, і додав: – У нас без обману, сер.

У мене промайнула думка, що його жарти не позбавлені послідовності.

Потім, ласкаво всміхнувшись, крамар звернувся до Джипа:

– А ти, малий, непоганий хлопчак…

Я здивувався, не розуміючи, як він міг здогадатися. В інтересах дисципліни ми тримаємо цей факт у таємниці навіть серед домочадців. Джип вислухав похвалу мовчки та, як і раніше, уважно подивився на продавця.

– Тому що тільки гарні хлоп’ята можуть увійти в ці двері.

І тієї ж таки миті, ніби на підтвердження його слів, пролунав стукіт у двері й почувся пискливий голосок:

– Ги-и! Я хочу ввійти туди, тату! Тату, я хочу увійти! Пхи-и-и!

Й умовляння змученого батька:

– Але ж зачинено, Едуарде, не можна!

– Зовсім не зачинено! – зауважив я.

– Ні, сер, у нас завжди зачинено для таких дітей, – сказав продавець, і цієї хвилини ми побачили хлопчика: крихітне хворобливо-бліде від поїдання надміру ласощів личко, що