Читати книгу - "Малиновий пелікан"

Б-29. Американці, рятуючи Росію від голоду, посилали їй продовольство наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя, в двадцятому робили те саме під час Великої Вітчизняної, але навіть й тоді, я пам’ятаю, люди, які уминали американську тушонку, помічали, що вона солодкувата, і ставили собі запитання: чи не людське м’ясо в цих банках?

Where are you from

Я згадував одне, чув інше, і почуте якимось дивом трансформувалося в моєму мозку і, знову заснувши, я раптом побачив себе, що їду в «каділлакові», і ще подумав, що, може, це сон, бо в таких машинах, як «каділлак», «ролс-ройс», «майбах» та інші, я зазвичай їжджу лише уві сні. Хотів навіть себе ущипнути для перевірки, а потім подумав, що хороший сон ліпше кепської реальності, і краще я їздитиму уві сні американськими дорогами на «каділлакові», аніж наяву по наших канавах на «Ладі-Калині». Так я подумав і продовжив рух по американській федеральній дорозі № 1, яка мені дуже знайома по минулому життю, я по ній не уві сні, а наяву часто їздив зі Принстона в Нью-Йорк і назад, надаючи їй перевагу проти швидкісного торнпайка. Торнпайком усі женуться немов божевільні, нічого, крім машин, не видно, а тут дорога неширока, рух неквапний, одне містечко закінчується, наступне розпочинається. По обидва боки невеликі будинки, ресторани, магазини з барвистими вивісками, мотелі з водяними матрацами, на яких люблять грішити коханці, що зраджують своїм половинам.

Я їхав повільно, нікуди не квапився, зупиняючись перед світлофорами чи іншими перешкодами, що виникали на шляху. Так, в одному місці мені перегородила дорогу отара овець, що переходила її з одного боку на інший в супроводі людини з американським прапором у руках, в іншому місці група європейських туристів витанцьовувала щось на кшталт твіста під дудку американця, в якому я упізнав дідуся, котрий зійшов з реклами ресторанів Kentucky Fried Chiken, себто «Курча, смажене по-кентуккськи». Вони попросили мене станцювати з ними разом, але я ввічливо відмовився. Вони стали було наполягати, але, дізнавшись, що я росіянин, зрозуміли, що це даремно, навіть вони знали, що росіяни ні під чию дудку ніколи не танцюють. Я поїхав далі, невідь-куди і невідь за чим. Їхав, ковзав очима по вітринах і вивісках байдуже, поки одна з них не примусила мене здригнутися. На ній був намальований сміхотливий білявий хлопчик слов’янської зовнішності, над яким яскравою дугою червоного кольору буквами йшов напис: «Human organs from Russian orphans». Я по-англійськи, зізнатися, тямлю не дуже, але слово «Russian» знаю, а для решти у мене завжди із собою електронний словник. Дістав його, весь текст по літерах набрав, і він мені відразу точний переклад видає: «Людські органи від російських сиріток». Прочитав це, очам не вірю, може, в ньому щось не так перемкнулось. Перезавантажив його, знову набрав той самий текст, і він мені повторно той самий переклад видає: «Людські органи від російських сиріток».

Я все ще сумніваюсь. Думаю, може, жарт такий, хоча і для жарту тема, я сказав би, не дуже підходяща, дражлива, себто, тема. Ні, думаю, треба поглянути, що все це значить. Припаркувавшись біля входу, зайшов до середини. Приміщення невеличке, чисте, з білою кахельною підлогою, як і належить магазинові, що торгує субпродуктами. За прилавком самотній продавець, повновидий мужчина в білому халаті і білій шапочці з бейджиком на грудях, на якомусь щось написано, але я без окулярів не розібрав. У продавцеві я упізнав Владика Коктейлева. Я трохи здивувався, бо знав Владика як одного з найчесніших наших народних обранців, і був певен, що совість не дозволить йому порушити закон і мати бізнес та майно за кордоном. Я, звісно, привітався з ним по-російськи. Він відповів по-англійськи з сильним підмосковним акцентом, чим переконав мене, що я помилився, бо Владик, як я чув, з акцентом говорить тільки по-російськи. Значить, не Владик, але все ж, мені здається, я його десь бачив. «Ви, – питаю, – часом не з Балашихи?» Він очима лупає. Я йому по складах: «Ви, – повторюю, – не з Ба-ла-ши-хи?» Нічого не петрає і відповідає мені по-своєму, щось типу хау ар ю тудей. І раптом стається диво, яке можливе тільки вві сні: я відкриваю собі, що насправді я англійською дуже навіть непогано володію і всі ці слова: і хау, і ар, і ю, і тудей – знаю і фразу всю розумію.

Значить, він питає: «Як ви сьогодні?» Дурнувате запитання. Наче він знав, як я був учора. І наче це взагалі його хоч скількись цікавило. Коли б я був також американцем, я сказав би «файн», це слово я знаю, значить «чудово». Навіть коли його десяток кліщів гризтиме, він все одно скаже «файн». Але я не американець, і настрою не було лицемірити. Тому я просто буркнув: нічого, нормально, в тому розумінні, що не ваше діло, надів окуляри і тільки тепер побачив, що у продавця на бейджику написано «Johnson&Johnson».

– Тепер, – кажу, – бачу, що ви не з Балашихи.

– Авжеж, – каже він чисто по-російськи, що мене чомусь не дивує, – я не з Балашихи, я з Потилихи.

Ну, мені що Потилиха, що Балашиха, все одно, тим паче, що я ні там, ні там ніколи не бував.

Став я вивчати прилавок. А там, під склом, як звично у м’ясному магазині, лежали різних розмірів шматки м’яса з якимось текстом під кожним шматком. Я надів другі окуляри і побачив, що ці тексти є описом (знову все розумію) продукту: серце, нирка, підшлункова залоза, печінка і тут-таки прейскурант. Точних цін уже не пам’ятаю, але пам’ятаю, що кожне п’ятизначне число закінчувалося кількома дев’ятками. Ну, скажімо, 24.999.99. Двадцять чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять доларів дев’яносто дев’ять центів. Це проста американська заманка, щоб покупець не дуже хапався за голову. 25 тисяч йому видасться забагато, а 24, хоча і з цілим хвостом дев’яток, в його свідомості залишаться двадцятьма чотирма.

Я весь товар оглянув, ціни в свій мобільник забив, у словник зазирнув і питаюся продавця, чи це справді дитячі органи?

Він мені запитанням на запитання:

– Where are you from, sir? – Сером мене називає.

Я кажу:

– Ясна річ, фром Раша. – І запитую: – Це точно дитячі органи, а не якісь телячі чи свинячі?

– Що ви, сер, – образився він, – як можна? Маю (I have) сертифікат відповідності, он у срібній рамці висить на стіні. Але ви можете вірити мені на слово, бо ми, американці, ніколи не брешемо.

– Зовсім ніколи?

– Ніколи. Ми навіть, коли в полон потрапляємо, на першому ж допиті видаємо