Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

– Уже пізно, – сказала я. – Її ще нема?

Я дала тій жінці свою гравюру на дереві, щоб вона надіслала татові.

Я вийшла й побачила: іде мама. У неї був теплий одяг і чоботи. Вона широко, радісно всміхнулася, побачивши мене. До нас підбігла панна Ґрибайте.

– Швидко! – сказала вона. – Бігом усе сховайте. НКВД всіх зганяє підписувати папери.

Я не мала змоги розповісти мамі про пані Арвідене. Ми сховали все в хатинці лисого пана. Мама обійняла мене. Вона дуже схудла останнім часом, сукня висіла на ній, під поясом сукні випиналися кістки.

– Вона відіслала наші листи! – радісно прошепотіла мама.

Я кивнула, сподіваючись, що носовичок уже пройшов сотні кілометрів і випередив пошту.

Не минуло й п’яти хвилин, і енкаведисти увірвалися в нашу хату й зарепетували, що ми маємо йти в управління. Ми з Йонасом пішли разом з мамою.

– Як мапи малювалися? – спитала вона.

– Легко! – відказала я, подумавши про крадену ручку у валізі.

– Я не була певна, чи це безпечно, – сказала мама. – Але, мабуть, я помилялася.

Вона пригорнула нас.

Атож, ми були в безпеці. У безпеці в пащі пекла.

– Тадаса сьогодні відправили до директора! – оголосив за вечерею Йонас. І запхнув у свій маленький ротик великий шмат сардельки.

– За що? – спитала я.

– Бо він говорив про пекло, – з повним ротом відказав Йонас, і по підборіддю потекла юшка.

– Йонасе, не розмовляй з повним ротом. І шматки менші бери! – зробила йому зауваження мама.

– Вибач, – так само крізь сардельку пробурмотів Йонас. – Смачно дуже!

Він дожував.

Я теж відкусила шматок сардельки. Вона була тепла, зі смачною солоненькою скоринкою.

– Тадас розповів одній із дівчат, що пекло – то найгірше місце і звідти ніколи не втечеш!

– А чому це Тадас завів мову про пекло? – спитав тато, тягнучись по овочі.

– Бо його тато сказав, що, коли Сталін увійде в Литву, ми всі там опинимося.

46

– Воно зветься Турачак, – розповіла нам наступного дня мама. – Стоїть на пагорбах. Село невелике, але там є пошта й навіть маленька школа.

– Школа? – зацікавилася панна Ґрибайте.

Йонас позирнув на мене. Він питав про школу ще з початку вересня.

– Елено, вам треба сказати їм, що я – вчителька! – сказала панна Ґрибайте. – Дітям у таборі необхідно ходити в школу. Треба тут зробити щось на кшталт школи.

– Вона листи відіслала? – спитав лисий.

– Так, – сказала мама. – А як зворотну адресу дала адресу пошти.

– А як ми дізнаємося, що нам хтось написав? – спитала пані пані Рімене.

– Ну, далі будемо щось давати тим, хто підписав, – скривилася панна Ґрибайте. – Будуть перевіряти, чи є пошта, коли йтимуть на село.

– Вона каже, що зустріла жінку з Латвії, що її чоловік сидить у в’язниці під Томськом, – розповіла мама.

– Ой, Елено, може, й наші там само? – пані Рімене приклала руку до грудей.

– Її чоловік написав, що проводить час із багатьма литовськими друзями, – посміхнулася мама. – Але вона каже, що листи були дивно, якось незрозуміло написані й у них було багато покреслено.

– Ну звісно, – сказав лисий. – Там цензура. Тій латишці треба обережно писати. І вам теж, бо отримаєте кулю в лоба.

– Ну ви колись уже припините? – не втрималася я.

– Це правда. Ваші любовні листи можуть їх убити. А що про війну чути? – питав лисий.

– Німці взяли Київ, – сказала мама.

– А що вони там роблять? – спитав Йонас.

– А що, по-твоєму, їм там робити? Людей убивають. Це ж війна! – відповів йому лисий.

– І в Литві теж? – спитав Йонас.

– Дурненький, чи ти не знаєш? – відказав лисий. – Гітлер – він убиває євреїв. Литовці, можливо, йому допомагають!

– Що? – спитала я.

– Що ви хочете цим сказати? Гітлер вигнав Сталіна з Литви, – сказав Йонас.

– Але героєм він від того не стає. Наша країна приречена, чи ти не розумієш? Нам усе одно помирати, хоч у чиїх руках ми будемо, – мовив лисий.

– Ану припиніть! – крикнула панна Ґрибайте. – Я цих розмов не витримую.

– Годі, пане Сталасе, – сказала мама.

– А що Америка, Британія? – спитала пані Рімене. – Певне, вони нам допоможуть.

– Поки нічого, – відказала мама. – Але, маю надію, скоро.

Це були перші новини про Литву за багато місяців. Мама збадьорилася. Попри голод і пухирі на руках, вона просто іскрилася. Ходила ледь не вистрибом. Надія живила її, мов кисень. Я думала про тата. Чи правда він десь у сибірській в’язниці? Я згадувала ту мапу, яку малювала для НКВД, потім те, як Сталін з Гітлером ділили Європу. Раптом я подумала: якщо Гітлер у Литві вбиває євреїв, як же там доктор Зельцер?

Можливість листування дала поживу нескінченним розмовам. Ми дізналися, як звати родичів, знайомих, колег інших людей – усіх, хто міг би написати. Панна Ґрибайте була переконана, що листа може написати її молодий сусід.

– Ні, не напише. Він, може, взагалі не помічав, що ви там живете, – сказав лисий. – Ви не з помітних.

Панну Ґрибайте така відповідь