Читати книгу - "Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят"

Спочатку інфекція розмножувалася лише в кровотоці, але згодом через певний дисбаланс вона поширилася на інші органи. Білки – посередники імунної системи почали сплутувати цілі, і клітини печінки потрапили під перехресний вогонь. Я стежив за збільшенням цієї побічної шкоди на зелених аркушах з біохімічним аналізом. Рівень альбуміну почав знижуватися; під час розпаду клітин крові їхній гемоглобін метаболізувався, утворюючи білірубін. Її уражена печінка не могла розчинити білірубін у жовчі або вивести його в жовчний міхур, як зазвичай, тому його концентрація в крові почала підвищуватися. Унаслідок білірубіну її шкіра стала жорсткішою й пожовкла, так наче її тіло бальзамувалося зсередини. Рівні ГГТ і АЛТ почали підвищуватися – спочатку вони вдвічі перевищили норму, потім вчетверо й так далі.

Двічі на день під час обходу я зустрічався зі старшим медперсоналом для того, щоб подивитися на показники й спробувати передбачити шляхи до одужання або знайти якісь обнадійливі тенденції. Коли вона лежала в ліжку, здавалося, що її активність тимчасово призупинено, але насправді вона з дня у день наближалася до смерті.

До того як стало відомо, що серце – це помпа, вважалось, що кров утворюється в печінці й тече звідти до серця під натиском сили, яка виникає в процесі її генерування. У серці вона змішувалась із життєвою силою з легень, а потім потрапляла в тканини, які живляться нею. Як джерело крові, а отже, життя, печінка була втіленням сили й загадки – вважалося, що її вивчення здатне бодай трохи відсунути завісу майбутнього. Це об’ємний, щільний орган, найбільший у черевній порожнині, тісно пов’язаний зі шлуночками серця і з кишківником, тож не дивно, що саме в печінці шукали ключ до таємниць життя. Шекспір був переконаний, що кількість крові в печінці свідчить про життєву енергію людини: «Якби ви розрізали його і знайшли стільки крові в печінці, щоб в ній застрягла блоха, я б погодився з’їсти всю решту».[83]

Ще в Стародавній Вавилонії вивчали печінки тварин, принесених у жертву, намагаючись передбачити майбутнє. Цей метод ворожіння детально описано в Біблії: у Книзі Єзекіїля розповідається про те, як король планує свій наступний крок з його допомогою. Жрець, який гадав на печінці, називався гаруспексом: «Бо цар вавилонський став на роздоріжжі, на початку двох доріг.[84] Щоб ворожити чарами, трясе він стрілами, питає домашніх божків, розглядає печінку».[85]

Інший близькосхідний міф про Прометея, схоже, відобразив той факт, що печінка – єдиний орган, який здатен відновлюватися. За те, що Прометей украв вогонь у богів, його прив’язали ланцюгами до скелі; щодня орел клював його печінку, нападаючи таким чином на джерело його життя. Щодня вона відновлювалась, і його муки тривали.

Практика ворожіння на печінці була поширена не лише в середземноморській і близькосхідній культурах: давньоримський історик Тацит у своїх «Анналах» пише, що північні європейці після принесення людей у жертву іноді розглядали пульсівні нутрощі, щоб передбачити майбутнє. Не відмовлялися вони й від того, щоб з’їсти їх. Навіть у наш час вислів «Я б хотів з’їсти твою печінку» передає ніжні почуття на території від східного кордону Ірану і аж до угорських рівнин. Незважаючи на відголоски канібалізму в мовленнєвих зворотах в Ірані та в Угорщині, у Північній Європі традиція, описана Тацитом, майже не відображена в мові. Однак вона не зникла безслідно: у народних казках, зібраних Якобом і Вільгельмом Гріммами, збереглися згадки про поїдання печінки й ворожіння на нутрощах.

У казці про Білосніжку, першу версію якої брати Грімм опублікували 1812 року,[86] надприродні знання передають не нутрощі, а магічне дзеркало – це нагадує спілкування стривоженого вавилонського царя із «зображеннями». У початковій версії краса Білосніжки перевершує красу її матері, Королеви, коли їй виповнюється сім років. «Щоразу, коли вона дивилася на Білосніжку, – ідеться в казці, – серце в грудях починало важко битися, настільки вона ненавиділа дівчинку». Вона наказує мисливцеві вивести Білосніжку із замку, вбити її і принести нутрощі – легені й печінку – на підтвердження убивства.

Дивно, що для цього було обрано печінку й легені, а не голову дівчини або її серце чи навіть усе тіло. Я запитав у Маріни Варнер, знаної дослідниці міфів і казок, чому, на її думку, в оригінальній версії казки про Білосніжку було обрано нутрощі, зокрема печінку. «Нутрощі дають знаки, – відповіла вона, – і, можливо, близькість до язичницьких гаруспексів підкреслює відьмацькі риси лихої королеви». Мисливець, звичайно ж, не зміг убити Білосніжку, тому він приніс Королеві свинячі нутрощі. Згідно з оригінальною казкою братів Грімм, вона оглянула їх, залишилася задоволеною і з’їла їх «приготовленими і посоленими». Якби Королева була краще обізнана в порівняльній анатомії або принаймні в м’ясництві, вона б знала, що її обманули: свиняча печінка більш грудкувата, порівняно з нею частки людської печінки досить гладкі.

Коли лиха Королева дізнається, що Білосніжка жива (і живе із сімома гномами), вона вдягає на себе лахміття старої карги й приносить їй три отруйних подарунки. Останній подарунок – яблуко, яке спокусило Єву: у Книзі Буття (і на кришці комп’ютера) воно символізує знання. Білосніжка з’їдає яблуко й впадає в кому – це дуже схоже на отруєння крові.

Цього разу гномам не вдається повернути її до життя, хоча «вигляд в неї був такий, наче вона ще жива, і на щоках грав рум’янець». Вони поклали її в скляну труну, щоб мати можливість і далі милуватися нею, а також тому, що їм було шкода хоронити таку красиву й зовні живу дівчину.

Білосніжка – одна з багатьох «приспаних красунь»: вродливих молодих жінок, які засинають, мов неживі, в європейських казках і міфах. Уперше приспану красуню згадано у французькій казці XIV століття Персефорест. Як і у випадку з Білосніжкою, оригінальна розповідь про першу приспану красуню значно похмуріша й моторошніша, ніж та, яка нам відома. У ній дівчина, яка перебуває в комі, після зґвалтування народжує дітей, так і не опритомнівши. У неаполітанській версії XVIII століття приспана красуня народжує близнюків, Сонце і Місяць, один із яких пробуджує її, висмоктавши отруйну нитку із пальця.

У казці про Білосніжку дівчина опритомнює не після традиційного поцілунку принца, а після того, як із горла виходить отруйне яблуко. Її отруєння та кома нагадують підліткову трансформацію; вона виходить зі своєї скляної труни, наче лялечка, яка