Читати книгу - "Політологія: наука про політику"

Вчення просвітителів про державу

Значний внесок у розвиток філософії та політичної соціології зробив харківський вчений Андрій Іванович Дудорович, виходець з духовної сім’ї з Прикарпаття. Народився Андрій Дудорович в 1782 році. Вчився в Угорщині. Закінчив у 1803 році Пештський університет і почав у Пешті урядову кар’єру. Та в 1806 році переїжджає в Україну, де вчителює в Чернігівській та Харківській гімназіях, а в 1814 році захищає докторську дисертацію, присвячену поняттям філософії. За рекомендацією професора Йогана Шада стає адвокатом. Йоган Шад високо цінував в Андрієві Дудоровичу великі знання новітніх філософських систем Канта, Фіхте, Гегеля, Шеллінга. Коли ж з Харкова вислали Йогана Шада, то Андрій Дудорович стає професором філософії в університеті. Багато років Андрій Дудорович віддав розробці проблеми держави і права, свободі особи та ін. В ученні про державу Андрій Дудорович вказує, що суспільство — не штучне утворення, а природне становище людства: рівнозначно держава виникає не з теоретичних вигадок, формулювань, а історично. Держава — така ж спільність, як сім’я, рід, товариство. Особливість і відмінність держави — верховна влада. Основою держави є особа, яка володіє правом верховної влади. Їх піддані мають свої права. З сімейств виникли вотчинні князівства. Базою влади у вотчинному князівстві виступає поземельна власність. Князь — незалежний землевласник, який має право верховенства та ін. Що ж стосується законів і прав підданих, то чим таких законів менше, тим краще. Паперові конституції взагалі не потрібні. В багатьох статтях Андрій Дудорович виступає за звільнення поневолених народів, вважав, що землі України і її населення заслуговують утворення, формування держави. Всякий суспільний порядок виникає в результаті тривалого історичного творення, що утверджує стабільність, традиції, звичаї, забобони. Все ціннішою стає спадщина предків, яку необхідно бережно зберігати. Право є вивідне з народного життя.

Значний вклад в розробку проблем держави і права вніс етнограф, історик Михайло Максимович (1804—1873 рр.) — перший ректор Київського університету. В історизмі Михайло Максимович бачив тяжіння до дійсності, прагнення розумно і сердечно ставитись до гармонії життя. Приділяється основна увага обґрунтуванню особистої волі, що сприймається як свобода совісті, слова, свобода підприємництва, приватної ініціативи тощо, розрізняються політична свобода і свобода особиста. Стародавні народи знали лише політичну свободу, що зводиться до права брати участь у здійсненні політичної влади (прийняття законів, участь у відправленні правосуддя, у виборі посадових осіб та ін.). Користуючись правом брати участь у здійсненні колективного суверенітету, громадяни античних держав тоді підкорялись державній регламентації і контролю в приватному житті. Сучасні народи зайняті промисловістю, торгівлею, працею, і тому вони не тільки не мають часу займатися питаннями управління, але й дуже хворобливо реагують на всяке втручання держави в їх особисті справи. Звідси — особиста, громадянська свобода, що стоїть в певній незалежності індивідів від державної влади. В пізніших етнографічних і фольклорних працях Михайла Максимовича проявляються символічні поняття народної поезії, намагання охарактеризувати психіку народу. «Українські пісні, балади, відображаючи боротьбу духу з волею, відрізняються не тільки поривами пристрасті, сумирною твердістю і силою почуття, а й природністю відображення. Український дух, не знаходячи ще в собі самому особливих форм для повного прояву почуття, що народжується в їх глибині, всупереч волі звертається до природи, з якою він через своє дитинство ще зв’язаний і в її предметах бачить, відчуває щось подібне з собою...».

Вплив Гегеля, зокрема його історицизму, спостерігається і в середовищі філософів Росії, України, Білорусі — у Максимовича, Зеленецького та ін., але особливо у вихованців Київської академії — Новицького, Міхневича, Гогоцького та ін. На зламі століть Георг Гегель різко засуджував феодальний деспотизм, критикував форми правління державою, що не спираються на конституцію і громадянські закони. Філософи Росії, України виступали саме проти феодального деспотизму, за визволення селянства з кабали поміщиків, дбали про створення вільної, суспільної держави з формою правління республіки. Філософ Орест Маркович Новицький (1806—1884 рр.) народився в сім’ї священика на Київщині. Учився в Київській академії, а потім вчителював в Полтавській семінарії, був доцентом в Київській духовній академії, професором Київського університету. В працях Орест Новицький багато уваги приділяє філософському обґрунтуванню держави, прав і свобод особи та ін. В записках, проектах законодавчих реформ Орест Новицький проявляє великі знання теорії держави і права, їх філософське обґрунтування, посилається на вчення філософів Заходу: Бентама, Блекстона, Гегеля, Монтеск’є, Сея та ін., вносить в їх ідеї свої корективи, створюючи власну політико-правову концепцію і її теоретичне обґрунтування. Походження держави пояснював договірною теорією. Кріпосне право називав без-умовно суперечним природі людини, проголошував народ творцем конституції, а її саму визначав як фіксацію вимог, які народ висуває уряду та ін. Приділяє увагу і проблемі поділу влади.

Послідовником і прихильником вчень філософів Заходу — Гегеля, Шеллінга, Канта та ін. тоді ж виступає і український філософ Йосиф Григорович Міхнєвич (1800—1885 рр.). Родом з Півдня України. В статтях і трактатах приділяє значну увагу проблемам генезису держави, прав людини, її місця в соціальному житті суспільства. Значною заслугою Йосифа Міхнєвича в політико-правовій теорії стало те, що, не зупиняючись на розробці загальних політико-правових понять, звертається до характеристики конкретних інститутів держави і права, причому не тільки в Росії, але й в країнах Західної Європи. В основу держави покладено принцип «узгодженого і гармонійного діяння». Мета її існування — погодження різноманітних суспільних інтересів через закони, владу та мудрість правителів. Всі інститути і ланки держави Йосиф Міхнєвич розглядав через призму інтересів різних станів та класів тодішнього суспільства.

Прогресивні люди Росії та України вважали необхідною докорінну реформацію несправедливого суспільства, шукали форми об’єднання сил для боротьби з самодержавством, кріпосництвом за нову і вільну Росію і Україну.

Кирило-Мефодіївське товариство про державно-політичний устрій

Кирило-Мефодіївське товариство — таємна політична організація, що виникла в кінці 1845 — на початку 1846 року в Києві. Засновниками товариства стали професор Київського університету Микола Костомаров, вихованець Дерптського університету Микола Гулак, студент Василь Белозерський. Разом з організаторами до товариства увійшли студенти Київського університету Олександр Навроцький, Іван Посяда, Г еоргій Андрузький, Афанасій Маркович, Олександр Тулуб, вчителі Пантелеймон Куліш і Дмитро Пільчиков, поміщик Микола Савич, поет і художник Тарас Шевченко. Основні ідеї, організаційні та програмні положення викладені в «Книзі буття українського народу» та в «Статуті Слов’янського товариства святих Кирила і Мефодія». Товариство ставило за мету: національне і соціальне визволення України, скасування кріпацтва, станових привілеїв, проголошення свободи совісті та ін. До складу слов’янської федерації мали увійти Україна, Росія, Польща,