Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

Підходячи до знаменитого будинку, Сташинський не міг не помітити новенький пам’ятник Феліксу Дзержинському. Етнічного поляка й батька радянських спецслужб вшанували рік тому пам’ятником за проектом того ж таки Вучетича. Пам’ятник Дзержинському символізував намагання нового керівництва КДБ очиститися від сталінського клейма, мовляв, відомство виводить свою славну історію від ленінського минулого і традицій старих більшовиків. Однак «залізний Фелікс», як прозвали цей пам’ятник москвичі, все одно відкидав сталіністську тінь – зрештою, після смерті Леніна 1924 року Дзержинський підтримав Сталіна. Хай там як, у верхівці КДБ йшли кадрові зміни, і Сташинського запросили на зустріч саме з новим головою держбезпеки. Після контролю на вході Сташинського зустрів знайомий уже полковник Георгій Іщенко, начальник відділу по роботі з еміграцією, який кілька місяців тому наказав ліквідувати Бандеру. Іщенко супроводив агента в кабінет нового голови комітету Олександра Миколайовича Шелепіна. Черговий впустив їх, і Сташинський побачив високого чоловіка трохи за сорок, з високим чолом, гострим носом і допитливими очима. Шеф КДБ піднявся, зробив кілька кроків назустріч і приязно привітався[145].

Молодий і енергійний Шелепін був новою зіркою на радянському політичному небосхилі. Шелепіну виповнилося лише сорок років, коли у грудні 1958-го Хрущов призначив його головою КДБ, найнебезпечнішого відомства країни. Він мав очистити комітет від сталіністів і сталінських порядків. Спершу Шелепін відмовився від цієї посади. Його політичний досвід обмежувався керівною роботою в ЦК комсомолу, куди його поставив Сталін 1952 року. Перед доленосною розмовою з Хрущовим він лише кілька місяців пропрацював на посаді голови відділу ЦК партії. Хрущов сказав Шелепіну, що повністю йому довіряє, і обіцяв підтримати. Той погодився. Хрущов попросив нового голову КДБ зробити так, щоб і Хрущова не прослуховували, – він явно не довіряв своїм же чекістам.

Шелепін посів місце давнього хрущовського союзника, душителя Будапешта, Івана Сєрова. Генерала перевели на менш впливову посаду начальника військової розвідки. Хрущов знав Сєрова ще по роботі в Україні на початку війни; він був цілком відданий генсеку, але водночас близький до маршала Жукова, вони разом брали участь у підписанні німецької капітуляції у Карлсхорсті. У жовтні 1957-го Хрущов усунув Жукова, звинувативши маршала в «бонапартизмі», – генсек запідозрив, що Жуков зазіхає на його владу. Через рік усунули з посади й Сєрова. Крім дружби з Жуковим, Хрущова непокоїло те, що Сєров дуже відданий своєму відомству. Хрущов хотів обмежити владу КДБ і кардинально зменшити кількість оперативних кадрів і агентів. Сєров почав працювати у спецслужбах ще за Лаврентія Берії й погано надавався до такої реформаторської місії.

Шелепін, навпаки, не мав нічого проти скорочення КДБ. Він був готовий переорієнтувати роботу відомства з внутрішнього фронту на міжнародний. Шелепін вважав, що КДБ має зосередитися на досягненні зовнішньополітичних цілей радянського уряду. Він висловлював подібні ідеї ще до призначення на Луб’янку і почав з ентузіазмом втілювати їх у життя. Одна з його новацій у сфері розвідки – створення спеціального відділу «Д», який мав вести дезінформацію на Заході. Пробним майданчиком цього напрямку стала Західна Німеччина, а однією з перших мішеней Теодор Оберлендер – міністра звинуватили у причетності до злочинів нацизму і навіть до вбивства Бандери[146].

Призначення Шелепіна ніяк не позначилося на одному – спецслужби й далі практикували ліквідацію політичних опонентів радянської влади, які нібито заважали її мирним ініціативам закордоном. І Сташинський знав це як ніхто інший. За Сєрова він ліквідував Лева Ребета, а молодий наступник Сєрова, антисталініст Шелепін мав нагородити його за вбивство Бандери. Новий голова КДБ звертав ще більше уваги на «брудну роботу», ніж попередник. У кабінеті Шелепіна Сташинський побачив генерала Олексія Крохіна, заступника начальника Першого головного управління КДБ, який відповідав за роботу з нелегалами. Присутність цих двох начальників свідчила, що вбивства перестали вважатися монополією Тринадцятого відділу Управління зовнішньої розвідки. Тепер цим по праву опікувалися і відділ по роботі з еміграцією, і відділ нелегальних операцій.

Привітавшись зі Сташинським, Шелепін дістав зі столу папку, до якої було прикріплено велику фотографію агента, і зачитав вголос постанову Президії Верховної Ради СРСР від 6 листопада 1959 року за підписом маршала Ворошилова про нагородження Сташинського Богдана Миколайовича бойовим орденом Червоного Прапора за виконання «ответственных заданий, связанных с риском для жизни». Потім дістав із футляра орден, прикріпив до лацкана піджака, потиснув руку й привітав Сташинського з нагородою. Офіцери-чекісти в урочистій тиші спостерігали за нагородженням. «Це справляло враження», – згадував Сташинський. Сташинський отримав орден, але постанова лишилася в його особовій справі – вона була засекреченою. Шелепін сказав, що повідомлень у пресі, зрозуміло, не буде, адже справа таємна[147].

Шелепін хотів поспілкуватися з суперагентом і з перших уст почути про виконану роботу. Його цікавили всі подробиці, починаючи з першої поїздки Сташинського за кордон, щоб узяти слід Бандери. Шелепін питав, де він стояв, де був Бандера в момент пострілу, на якому поверсі все відбулося. Він навіть поцікавився, що тримав Бандера в руках. Сташинський докладно про все розповів. Не виникало сумнівів, що Шелепін людина не тільки зацікавлена, а й добре поінформована. Його питання стосувалися практичних деталей: де конкретно вистрелив Сташинський, наскільки ефективно діє отрута, померла жертва моментально чи змогла пройти кілька сходинок? Як отрута вплинула на самого стрілка? Преса писала, що Бандера ніс зелені помідори, але Сташинський казав, що вони були червоні. Порівняння повідомлень – абетка розвідувальної роботи, це допомагало з’ясувати найголовніше: чи може КДБ повністю довіряти своїм агентам[148].

Шелепін так цікавився подробицями цього вбивства ще й тому, що його міг спитати про Бандеру Хрущов. Ветерани спецслужб і сам Шелепін знали, що Степан Бандера давно мозолив око радянській верхівці і його дуже хотіли прибрати. Рух опору в Україні, іншими словами бандерівці, стояв Хрущову кісткою у горлі, коли той у 1938–1949 роках керував республікою. Попри те, що Бандера майже всю війну провів у німецькому концтаборі, після війни лишився на Заході і не мав безпосереднього впливу на ситуацію в Україні, саме з його особою всі сторони боротьби найбільше ототожнювали діяльність націоналістичного підпілля. І Хрущов у цьому плані не був винятком.

Хрущов дуже шкодував, що, коли у вересні 1939 року Червона Армія зайняла Західну Україну й Західну Білорусію, Бандері дали втекти з польської в’язниці. Він відбував довічне ув’язнення за участь у замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького ще 1934 року. Випустивши Бандеру з рук 1939-го, Радянський Союз домагався від союзників видати