Читати книгу - "Парадокс любові"

церемонія, яка відбувається на майдані Абесс на вершині пагорба Монмартр під час збирання винограду: молоді пари приходять сюди зареєструвати в офіційного службовця, що «не просять шлюбу», і сказати одне одному, як ото в Жоржа Брассенса співається, «маю честь не просити твоєї руки». Немає такого ритуалу, який був би гідний для нас, немовби кажуть оці новочасні наречені, та все ж таки доручають зареєструвати свою відмову від офіційних заручин офіційній особі, їм потрібен символ, а обмеження не потрібні: химерна гра з інституцією, до якої вдаються, щоб відразу ж відкинути її. Ми залишаємо позаду шлюб як правило, проте подумки з ним не розлучаємося.

1) Повернення до спрощеного весілля

Чимало точилося суперечок навколо туги за класичним весіллям з нареченою в білій сукні. Це той різновид туги за зовнішньою формою, який допускає присутність священного трепету, а задля алібі залучає традицію. Це гра знаками й символами: запряжені кіньми брички, лімузини, замкові прийняття, проте все воно застосовується як театральні декорації. Шлюб, як і всі інші суспільні інституції минулого, священицтво й лицарство, був ритуалом посвяти, який значив певний життєвий вододіл. Сьогодні шлюб може бути повторним і підлягати скасуванню, проте для більшості людей він залишається обов'язковим життєвим етапом. Кожному треба бодай раз узяти шлюб — таке може статися й після десяти років спільного життя, щоб нарешті узаконити його. Навіть дотримуючись християнства, наречені ставляться до шлюбної церемонії зі споживацькими мірками: знаходять наймоднішого священика, найвишуканішу церкву, а ті, ким вони знехтували, нехай не ображаються.

Англійський поет Джон Мільтон оприлюднив 1644 року довгу промову на захист розлучення як творчого, а не руйнівного акту. Мільтон проводить аналогію поміж подружніми стосунками й стосунками короля зі своїм народом: як угода поміж підданцями й монархом може бути розірвана, коли останній зловживає своєю владою, так і подружню угоду можна розірвати, якщо поміж членами подружжя виникають поважні суперечності. Згодом Ніцше скаже: якби люди ставилися до шлюбу серйозно, то заборонили б подружжю навіки пов'язувати свої життя. За нашого часу, коли очікувана тривалість життя сягає вісімдесяти-дев'яноста років, ці слова звучать особливо актуально. Право на розлучення надає шлюбові цивілізованого вигляду, вже не допускаючи його перетворення на в'язницю, тим-то поміж ініціаторами розлучень, принаймні в Європі, сімдесят відсотків жінок, що просто-таки сп'яніли він нової можливості, яку їм оце надали. Союз? Так, але з правом розірвати його, втекти, не жити з нав'язливим страхом померти від задухи. (Нагадаємо про американку, яка 2008 року відклала розлучення, бо дім, яким вона володіла разом із чоловіком, утратив половину своєї вартості. Криза як моральний каталізатор!) Щоб затаврувати занепад моралі, наводять за приклад людей, котрі живуть разом по п'ятнадцять, двадцять чи й тридцять років, та кохання — це не змагання на витривалість, воно радше визначається якістю взаємостосунків двох людей. Добре, якщо та якість зберігається упродовж десятиріч, проте люди вирішують жити разом не для того, аби будь-що протриматись якомога довше.

Для спільного життя більше не вимагається дозволу батьків, та схвалення їхнє все ж таки бажане. Якщо в цьому відмовляють, не біда. Навряд чи можливе повернення до шлюбів силоміць — це сумне явище, котре спостерігається в декотрих мусульманських чи традиціоналістських країнах, служить нам наочним застереженням[72]. Те, що ми можем обирати поміж класичним шлюбом, позашлюбним життям удвох, вільним союзом і впродовж нашого життя ці форми зв'язку можуть чергуватися, становить собою великий крок уперед. Ми не зруйнували інститут сім'ї, а, мов той рак-пустельник, пристосували його до наших потреб і, підкоривши своїй волі, зробили його невпізнанним. Стара фортеця вистояла, зберігши для багатьох людей свою привабливість. Шлюбний союз у нашому розумінні відновив у правах те, що раніше підривало його основи, тобто палкість, непостійність, свободу дій кожного учасника. Він перетравив ворожі для нього вияви, зміцнів завдяки наскокам. Форми його набрали нескінченного розмаїття, тож засуджувати шлюб так само безглуздо, як і прирікати на обов'язкове подружнє життя. Парадигма родини не застаріла, тому що в ній зацікавлено чимало людей, сім'я стала відкритим клубом, сумішшю амбіцій і надій, доступною для всіх, зокрема, й лесбійок. Проте в цієї доступності є свої жорсткі обмеження. Коли з'являються діти, право на первинність особистої волі стає недійсне. Народження дитини незворотне, воно назавжди пов'язує батьків, незалежно від їхніх сердечних уподобань. У цьому випадку завдання законодавчої влади полягає в тому, щоб гарантувати дотримання прав дитини, захистити слабшого, щоб компенсувати нестабільність подружніх зв'язків: звісно, треба враховувати суспільні звичаї, та не за рахунок відповідальності. Це те застереження, яке нас обмежує.

2) На давній мотив

У «Бітлз» є разюча пісня «She's leaving home»[73], де йдеться про дівчину, яка на світанку втікає з дому, лишивши на столі записку. Слухачі співчувають і юній дівчині, яка стомилася від повсякдення батьківської домівки, і батькам, які засмутилися її вчинком.

Раніше сім'я стискала нас, немов жорсткий корсет, тепер вона скидається радше на подертий брезент намету, який пропускає вітер і холод. Це найбільш придатний образ для того сум'яття, до якого призвела індивідуалістична революція. Хіба ж не дивно, що у Франції це явище йде поруч із дуже високим показником народжуваності, яка стала можливою завдяки розумній політиці (дитячі ясла, відпустка для догляду за дитиною), яка обернула жіночу зайнятість із ворога народжуваності у її союзника. На відміну від Німеччини, Франції вдалося вдало поєднати можливість успішної кар'єри й материнства (навіть якщо материнство наступає тепер у пізнішому віці)[74]. Чи не дивно, що руйнування подружніх зв'язків іде паралельно з іншим процесом, тобто зростанням потреби «створити сім'ю», включно й із тими, хто був традиційно позбавлений її, — представниками сексуальних меншин. Тут нарікання консерваторів не відповідають дійсності, тому що наші демократії відновлюють, та вже на наступному етапі й на інших засадах, взаємозв'язки, які були зруйновані ними на попередніх етапах. Вони засвідчують виняткову збалансованість новаторства й обачності, уникаючи при цьому анархії чи, навпаки, застою. Родини розпадаються і створюються знову, немов фрагменти величезного гобелену, який поволі розгортається на наших очах.

Сім'я повертається, та вже в іншому вигляді: об'єднана тільки приязню, вона прагне служити своїм членам, і старшим, і меншим, тобто відзначається сумісністю з самореалізацією кожного члена родини.

Значущий факт: батьки запрошують і поселяють у себе супутників своїх дітей, до 70—80-х років минулого століття в таке важко було й повірити. Потяг родини до згуртованості виявляється дужчим, ніж умовності. В сім'ї ми стаємо одною з ланок довгого ланцюга, яка існувала до нас і буде існувати, коли нас не стане. Сім'я навчає всіх,