Читати книгу - "В’язень Неба"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Щойно зібрані на нашому горóді у Праті[49], за сірчаною фабрикою.
– Який вишуканий букет! Скажіть-но, добродію, а в цьому закладі обслуговують у кредит?
Приязний вираз зникнув із барменового обличчя. Чоловік погрозливим жестом закинув рушник собі на плече й уперся долонями в барну стійку.
– Дідька лисого!
– А ви не робите винятків для інвалідів війни, нагороджених медалями?
– Вимітайся, а то я зараз покличу поліцію.
Побачивши, куди завернула розмова, Фермін вирішив відступити й пошукати спокійного закутка, у якому зміг би обміркувати свою дальшу стратегію. Ледве він улаштувався на сходах перед якимось під’їздом, коли побачив, як дівчинка років сімнадцяти, не більше, але вже з пишними формами, пробігла повз нього, зашпорталася й гепнулась на землю.
Фермін підхопився, щоб допомоги дівчині, але щойно взяв її під руку, як за спиною почулися кроки й пролунав голос, проти якого гарчання невихованого бармена, який щойно витурив Ферміна, могло здатися небесною музикою.
– Ах ти ж бісова профура! Зі мною тобі таке не минеться! Я тобі швидко мордяку підрихтую й кину лежати на вулиці, де й місце таким шльондрам, як ти!
Автором цієї тиради був хлюст із зеленувато-жовтим обличчям і сумнівним смаком, зважаючи на всю ту біжутерію, якою був обвішаний. Попри те, що згаданий персонаж мав удвічі більшу комплекцію, і те, що в руках він стискав щось дуже схоже на ніж або в найкращому разі просто якусь шпичку, Фермін, якому вже до печінок допекли фраєри й забіяки, став між дівчиною і напасником.
– А тобі якого біса треба, мудило? Ану чеши звідси, доки я тобі не натовк пики.
Фермін відчув, що дівчина, від котрої, як йому здалося, пахло незвичною сумішшю кориці й смаженини, міцно вчепилася за нього. Одного погляду на забіяку було досить, щоб зрозуміти: розв’язати конфлікт за допомогою полеміки не випадає, тому, замість марно сперечатися, Фермін удався до рішучих дій. Швидко оцінивши свого противника, він прийшов до думки, що більшу частину його маси становить жир, тоді як надміром м’язів чи сірої речовини цей пройдисвіт похизуватися вочевидь не міг.
– Не смійте говорити зі мною таким тоном, а з сеньйоритою і поготів.
Хлюст ошелешено витріщився на Ферміна, наче не второпав, що той йому сказав.
За мить цей тип, що очікував від такого хирляка будь-чого, окрім бійки, неабияк здивувався, діставши тяжкого удару валізою по найбільш чутливому місцю. А коли звалився додолу, схопившись руками за своє чоловіче причандалля, то отримав ще чотири чи п’ять ударів кутом шкіряного чемодана по болючих точках, після чого задираку, принаймні тимчасово, було знерухомлено й деморалізовано.
Кілька перехожих, що стали свідками бійки, заплескали в долоні, а коли Фермін обернувся до дівчини, щоб пересвідчитися, чи з нею все гаразд, то зустрівся з її захопленим поглядом, сповненим ніжності й удячності на віки вічні.
– Фермін Ромеро де Торрес, до ваших послуг, сеньйорито.
Дівчина піднялася навшпиньки й поцілувала його в щоку.
– Мене звати Росіїто.
Мерзотник, що валявся коло їхніх ніг, намагався підвестися й віддихатися. Фермін вирішив покинути бойовище й віддалитися на безпечну відстань, доки співвідношення сил не змінилося на несприятливе для нього.
– Нам варто забиратися звідси, і то не баритися, – промовив він. – Утративши ініціативу, можемо зазнати поразки…
Росіїто взяла його за лікоть і вивела плутаниною вузеньких вуличок на Королівську площу. Щойно вийшовши на сонце й на вільний простір, Фермін зупинився, щоб віддихатися. Росіїто помітила, що він зблід, та й загалом мав кепський вигляд. Дівчина здогадалася, що її відважний рятівник підупав на силах через емоційний сплеск, пов’язаний із сутичкою, або ж через голод, і допровадила його на терасу пансіону «Дос Мундос», де Фермін знесилено повалився на стілець.
Росіїто нехай і мала заледве сімнадцять років, але відразу зметикувала, як відживити свого рятівника (такому точному діагнозу позаздрив би й сам лікар Труета[50]), і миттю назамовляла всіляких закусок. Фермін, побачивши наїдки, що почали з’являтися на столі, занепокоївся.
– Росіїто, у мене немає ні сентимо…
– Я за все заплачу, – гордовито заявила вона. – За свого чоловіка я дбаю сама, і голодний він у мене не лишиться.
Росіїто нагодувала його донесхочу вудженими ковбасками, хлібом і пататас бравас[51], ще й піднесла велетенський кухоль пива, щоб запити це все, а потім спостерігала із задоволеним виразом на обличчі, як Фермін відновлює свої життєві сили.
– Якщо хочете, на десерт можу запропонувати фірмову страву, від якої ви втратите мову, – сказала дівчина, облизуючи губи.
– Слухай-но, дитино, а хіба ти не мала би бути зараз у школі, під наглядом черниць?
Росіїто мило розсміялася.
– Але ж ви й дотепник, сеньйоре!
Поки бенкетував, Фермін усвідомив, що коли б це залежало від дівчини, перед ним зараз лежала би багатонадійна кар’єра звідника. Однак інші, важливіші справи потребували його уваги.
– Росіїто, скільки тобі років?
– Вісімнадцять із половиною, сеньйорито.
– Ти старша на вигляд.
– Це через мої бампери. Вони мені такі виросли в тринадцять років – любо глянути, хоча й не мені це казати.
Фермін, який не бачив таких запаморочливих опуклостей відтоді, як минули його незабутні деньки в Гавані, щосили намагався не втратити здорового глузду.
– Росіїто, – почав він. – Я не можу лишатися на твоєму піклуванні…
– Я знаю, сеньйорито, не думайте, що я така дурна. Мені відомо, що ви не той чоловік, який буде жити на утриманні в жінки. Я хоч і молода, але таких уже навчилася розпізнавати здалеку…
– Скажи мені, куди я можу надіслати тобі гроші за цей бенкет, тому що сьогодні ти заскочила мене в досить скрутну мить для моїх фінансів…
Росіїто похитала головою.
– Я винаймаю кімнату тут, у цьому пансіоні, разом із Лалі, але її сьогодні не буде цілий день, вона обслуговує торговельні судна… Чому б вам не піднятися зі мною? Я зроблю вам масаж.
– Росіїто…
– Подарунок від фірми…
Фермін сумовито поглянув на неї.
– У вас тужливі очі. Дозвольте Росіїто принести бодай краплинку радості у ваше життя. Що в цьому поганого?
Фермін сором’язливо опустив погляд.
– Як давно ви вже не були з жінкою, як велить Господь?
– Я не пам’ятаю.
Росіїто простягнула йому руку й повела за собою. Вони підійнялися сходами до крихітної кімнатки, у якій ледве вміщалися ліжко й рукомийник. Щоправда, іще був невеличкий балкон, який виходив на площу. Дівчина запнула фіранку й одним рухом скинула із себе квітчасту сукенку, під якою виявилося тільки голе тіло.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В’язень Неба», після закриття браузера.