Читати книгу - "Сестри крові"

— То так ви ще й херувимом чого доброго станете.

— Може, й крильця виростуть, — погодився він.

Мені подобалося з ним теревенити. Але не сотні й сотні років.

— А може б, нам нарешті усамітнитися? — запропонував він геть буденним тоном. Мабуть, вирішив мене розвеселити.

— Пропонуєте любощі? Так відразу?

— А що тут такого? Двоє молодих тіл...

— Може, все ж одне молоде?

— Ви помиляєтеся. Два. І в цьому не важко переконатися. Я ж бачу, що ви давно цим не займалися.

— О! А то звідки вам прийшло?

— У вас очі позбавлені блиску. Жінки, які тривалий час не кохаються, втрачають блиск в очах. Не знали?

— Вперше чую. Треба буде поглянути в люстерко.

— Але ж я вгадав?

— Вгадали. Просто я жила надто насиченим життям в образі чоловіка. Але на причал у Львові зійду жінкою.

— Уявляю собі реакцію іспанців. Особливо Алонсо. Він просто здуріє від однієї думки, що його перемогла жінка. З нього ж усі будуть насміхатися... — Він помовчав і за хвилю додав: — Повертаючись до моєї пропозиції... я більше не буду вам надоїдати на цю тему. А ви розміркуйте і, якщо свою думку зміните, я до ваших послуг.

— Як швидко ви здалися!

— З моїм багатолітнім досвідом я чудово знаю, що в жінок все засновується на інстинкті. Вже в перші хвилини знайомства жінка складає свою думку про чоловіка, і всі наступні залицяння й упадання мало що дають, бо дуже важко перемінити те найперше враження. Така є правда. Яку жінки тримають у секреті, бо вони самі створили міт, буцім їх треба завойовувати, демонструючи свої щирі почуття, увагу, оплітати їх улесливими словами. Ні-ні, все це марні зусилля. Тільки перше враження і перша спроба. Навіть нахабна. Якщо вона має бути твоєю, то буде.

— Відчувається, що вивчали ви жінок цілими сторіччями.

— Вивчав, та не вивчив. Жінка приховує в собі нерозгадану таємницю, вона — суцільна таємниця, яка формується в ній з самого дитинства, хоча й геть не усвідомлена, але кожна жінка прагне, щоб її розгадали. Усе її існування полягає в чеканні на принца, який цю таємницю розгадає. Це як у казці про заснулу королівну. Саме тому жінки ніколи не бувають задоволені своїми кавалерами, бо ті не годні цієї таємниці розгадати. Але за одне лише бажання розгадати її жінка може бути вдячна досить тривалий час. Правда, ніколи до смерті. Цього не буває. Стосунки між нами гра. Я вдаю, що її розумію, вона вдає, що вдячна мені за моє розуміння. Вона виливає мені свої жалі, свої проблеми, я киваю і вдаю, що мені цікаво. Та жінка все одно зостається нерозгаданою. І це як з книгами — що більше читаєш, то більше усвідомлюєш, як ще багато зосталося до того, щоб ти став мудрішим. Що більше пізнаєш жінок, то все більшою загадкою вони постають перед тобою.

— Сподіваюся, через чотириста років вам вдасться розгадати цю таємницю.

— А знаєте — я в цьому дуже сумніваюся.

— Які милі голубочки! — перебив наше воркування Франц. — Капітан кликав до себе, але в мене є кращий варіант — ходімо до нашої каюти та перекусимо.

Нас не треба було двічі просити. В каюті Франца й Ульріха вже все було наготовлене — тут було різне вуджене м’ясо, варені яйця, оселедці, печений заєць, слоїк квашенини — капуста, огірки, квасоля, перець і великий неймовірно запашний буханець житнього хліба щойно з печі. Не забути б глечик з вином.

— Звідки цей хліб? Він же ж іще теплий. Невже на кораблі спекли? — здивувався Ульріх.

— У мене є свої фахові секрети, — відмахнувся Франц. — «Ріжте собі печінки... Крайте собі зайця. Заки вам вино наллю — лупіть собі яйця!»

Ми душилися зі сміху, беручись до їжі, а коли налили вино, то це виявилась іспанська мадера.

— Е, — сказав мій любий упирчик, — ти у них купив мадеру?

— А що? Хіба ти не знав, що я дві бочівки сторгував?

— Ну, так, але ж... ти не міг розчопити раніше, ніж довезеш до Львова. Отже, ти мусив купити на розлив?

— А якщо так, то що?

— Бачиш, дорогенький, я на вині розуміюся, як ти в цироґрафах[34]. Тому скажу тобі, що вино, з якого вибили чоп кілька днів тому, вже не таке, як те, з якого вибили сьогодні. А те, що ми пили вчора в капітана, не було вчорашнє. Воно було добре, гріх нарікати, але вже втратило оце чарівне газування, яке ми спостерігаємо зараз у наших келихах. Ферштейн?

— Я, я.

— Ну, йо. Оскільки та бочівка вчора ще не була спустошена навіть до половини, то не вірю, що капітан для тебе... при всій його повазі... розпорядився вибити чопа в новій бочці. Що скажеш?

— Скажу, що ти скурвий син, — розреготався Франц.

— Ага! — зрадів Ульріх. — Я вгадав? Вгадав! Тепер признавайся. Як тобі вдалося поцупити вино. А... — він окинув пильним зором стіл. — І оце все.

Франц набрав поважного вигляду.

— Ти знаєш, що таке сила думки? Думаю, знаєш. Так от, силою думки можна притягнути до себе будь-що. Просто в це треба вірити. А коли до сили думки додати силу потойбічного світу — то вуаля! Зараз я зосереджуся і стіл капітана уважно просканую...

— Що-що? — не второпала я.

— Я неправильно висловився. Зарано ще. Я мав на увазі, що перевірю стіл капітана. Що вони там цікавого гелемзають. Так... — Він заплющив очі й наморщив лоба. — Рибу жеруть... Хтось хоче тунця?

— Терпіти не можу, — скривився Ульріх. — З нього добрі шницлі, але так він занудний.

— Добре, — кивнув Франц. — А що ви скажете про омарів? Їх там ціла купка. Червоні, апетитні.

— Омари йо, — згодився Ульріх.

— Ви подуріли? — втрутилася я. — Гадаєте, ніхто не помітить? Вам мало їдження?

— Юліано, — поклав мені руку на плече Ульріх, — суть не в цьому. Мене цікавить, як він силою думки доставить нам омарів. Я дивлюся на це з наукового погляду.

Ми вже всі були підхмелілі, тому сперечання не відбулося. А на столі з’явився великий червоний рак. Франц радісно усміхнувся.

— Міг би цапнути кожному по омару,