Читати книгу - "Американська пастораль"

І так, попри всю зриму безнадію, він говорив, вислуховував і зберігав ясність розуму. Здавалося, цій боротьбі нема кінця, та він ніколи не втрачав терпіння; і як би далеко вона не зайшла, він тримав свою лінію. Скільки б люті вона не вкладала в слова, відповідаючи на батькові запитання; скільки б їді, сарказму, неприязні, знущання не було в її відповідях — він, знай, розпитував її про політичні акції, про справи поза школою, про нових друзів; з м’якою наполегливістю, яка доводила її до сказу, цікавився її суботніми поїздками в Нью-Йорк. Удома вона могла кричати що завгодно, бо, попри все, залишалася дитям з Олд-Римрока, але його тривожило, чим Меррі може займатися в Нью-Йорку.

Розмова про Нью-Йорк № 1.

— Що ти робиш, коли приїздиш у Нью-Йорк? З ким ти там зустрічаєшся?

— Що я роблю? Ходжу, дивлюся на місто. От і все.

— Що ти робиш там, Меррі?

— Те, що й усі. Витріщаюся на вітрини. А що дівчині ще робити?

— У Нью-Йорку ти спілкуєшся з людьми з політики.

— Не розумію, що ти хочеш сказати. Зараз політика всюди. Чищення зубів — теж політика.

— Ти спілкуєшся з людьми, які виступають проти війни у В’єтнамі. Хіба ти не до них їздиш у Нью-Йорк? Так чи ні?

— Вони — люди, це так. Вони — люди з ідеями, і д-д-дехто з них не вірить у в-в-війну. Б-б-більшість із них не вірить у війну.

— Ну що ж, я й сам не в захваті від неї.

— Так у чому проблема?

— Хто ці люди? Скільки їм років? За що вони живуть? Це студенти?

— А тобі це навіщо?

— Бо я хотів би знати, чим ти займаєшся. Кожну суботу ти сама в Нью-Йорку. Знаєш, не кожні батьки зважаться відпустити дочку, якій шістнадцять, у таку далечінь.

— Я ходжу в… ну, знаєш, люди, вулиці, собаки…

— Ти повертаєшся додому, нашпигована комуністичною пропагандою. Привозиш різні книжечки, журнальчики, брошури…

— Хочу чогось навчитися. Ти ж сам мені всі вуха прогудів, що треба вчитися, чи вже забув? Не просто ходити на заняття, а вчитися. К-к-комуністи…

— Так, комуністи. На сторінках чорним по білому написано: комуністи…

— Комуністи — це не тільки про комунізм.

— А про що іще?

— Про бідність. Про війну. Про несправедливість. У них багато ідей. Якщо ти — єврей, це ще не означає, що всі твої думки лише про євреїв. Ну й з комуністами те саме.

Розмова про Нью-Йорк № 12.

— А де ти в Нью-Йорку харчуєшся?

— Не «У Вінсента», дякувати Богу.

— А де ж тоді?

— Там, де харчуються всі люди. Ресторани. Кафе. Вдома.

— У кого вдома?

— У мене там є друзі.

— Де ж ти з ними познайомилася?

— Із кимось тут, із кимось — там, у Нью-Йорку…

— Тут? Це де?

— У старшій школі. Ш-ш-шеррі, наприклад.

— Не знаю ніякої Шеррі.

— Ш-ш-шеррі — це та, що грала на скрипці в шкільних виставах. Ти що, зовсім її не пам’ятаєш? Вона їздить у Нью-Йорк, б-б-бере там уроки музики.

— Вона теж цікавиться політикою?

— Тату, а де зараз немає політики? Як вона може не цікавитись політикою, коли в голові щ-щ-щось є?

— Меррі, я не хочу, щоб ти вляпалася в якусь халепу. У тебе зуб на цю війну. Ти не одна — багато в кого на неї зуб. Але дехто так злоститься на війну, що втрачає чуття міри. Ти знаєш, що таке міра?

— Міра. Ось ти, значить, про що. Про те, щоб не впадати в крайнощі. Та ні, часом доводиться впадати в ті довбані крайнощі. Що таке, по-твоєму, війна? Та сама крайність. А в нашому маленькому Римроку ніякого життя. Які тут в біса крайнощі?

— Себто, тут тобі не подобається? Хочеш жити в Нью-Йорку? Хочеш чогось такого?

— Щ-щ-ще б пак!

— А уяви, що ти скінчила школу і поступила в коледж у Нью-Йорку. Як такий варіант?

— Не знаю, чи матиму час на той коледж. Ти глянь, яка в тих коледжах адміністрація! Глянь, що вони виробляють із тими студентами, які проти війни. Як я після такого можу захотіти в коледж? Вища освіта… А про мене, це не вища, а нижча освіта. Може, піду в той коледж, може, не піду. Рано ще мені п-п-планувати.

Розмова про Нью-Йорк № 18, коли в суботу Меррі не приїхала додому.

— Щоб більше такого не було! Ніколи не ночуй в людей, яких ми не знаємо. Хто вони?

— Ніколи не кажи «ніколи».

— Хто ці люди, в яких ти ночувала?

— Друзі Ш-ш-шеррі. З музичної школи.

— Не вірю.

— Чому? Ти не можеш п-п-повірити, що в мене можуть бути друзі? Т-т-ти не віриш, що я можу подобатись людям? Н-н-не віриш, що люди можуть запропонувати мені заночувати в них? В-в-в що ж ти тоді п-п-повіриш?

— Тобі шістнадцять років. Ти маєш повертатися додому. Негоже ночувати в Нью-Йорку.

— Досить нагадувати, скільки мені років. Кожен з нас має скількись там років, і що?

— Коли ти вчора поїхала, ми чекали тебе до шостої. О сьомій ти зателефонувала додому і сказала, що лишаєшся в Нью-Йорку. Ми відповіли відмовою. Ти вперлася. Сказала, що маєш де заночувати. Тоді я дозволив.

— Так, дозволив. Чиста правда.

— Але більше так не роби. Ще раз повториться — і більше сама в Нью-Йорк не поїдеш.

— Хто це сказав?

— Твій батько.

— Ну, ще побачимо.

— Давай домовимось.

— Про що?

— Якщо ти знову поїдеш у Нью-Йорк і затримаєшся там допізна, і тобі буде потрібен нічліг, то ти підеш до Уманоффих.

— Уманоффих?

— Вони люблять тебе, ти їх любиш, вони знають тебе, скільки ти живеш. У них дуже гарна квартира.

— Ну, ті люди, у яких я ночувала, теж мають дуже гарну квартиру.

— Хто вони?

— Я ж казала тобі, це друзі Ш-ш-шеррі.

— Так хто вони?

— Білл і Мелісса.

— Хто такі Білл і Мелісса?

— Вони л-л-люди. Такі самі, як усі інші.

— Чим заробляють на життя? Скільки їм років?

— Меліссі двадцять два. А Біллу дев’ятнадцять.

— Студенти?

— Були.